Розділ 8. Пацієнт Нуль

Вони приїхали до квартири Тамари Северинівни за двадцять хвилин, слідом за швидкою допомогою, яку викликала перелякана донька, — старий будинок на околиці, тісний під'їзд, заставлений дитячими візками сусідів, і сама жінка, непритомна, лежала на дивані у вітальні, дихання її було рівним, повільним, майже непомітним, ніби вона просто міцно спала, а не перебувала в стані, який лікар швидкої допомоги, розгублено хитаючи головою, назвав "незрозумілою комою без видимих причин".

— Її показники стабільні, — сказав лікар, знімаючи манжету тонометра. — Тиск нормальний, серцевий ритм рівний, зіниці реагують на світло. Це не інсульт, не передозування, не жодна з очевидних причин раптової втрати свідомості. Якби я не бачив цього на власні очі, сказав би, що вона просто дуже глибоко спить.

— Скільки часу вона може перебувати в такому стані? — спитала донька, Оксана Петрівна, тримаючи руку матері, обличчя її було мокрим від сліз.

— Не можу передбачити, — чесно відповів лікар. — Рекомендую госпіталізацію для спостереження, хоча, судячи з показників, ми навряд чи зможемо зробити щось конкретне, окрім моніторингу.

Максим стояв осторонь, спостерігаючи за цією сценою з тим самим важким, гнітючим відчуттям провини, яке охопило його ще в кабінеті Соломії, — усвідомлення того, що вони самі, попри всю обережність, стали безпосередньою причиною цього нещастя.

— Це моя провина, — прошепотів він Соломії, коли швидка допомога вже готувалась везти Тамару до лікарні. — Я прочитав її справу вголос, свідомо, майже одразу після твого попередження про небезпеку.

— Ми обидва вирішили ризикнути заради контрольованого експерименту, — заперечила Соломія, хоча в голосі її теж вчувалась провина. — Але тепер ми принаймні знаємо напевно: механізм спрацьовує миттєво, буквально протягом хвилин після прочитання, а не годинами, як ми могли б припустити. Це важлива інформація, хай якою жахливою ціною вона нам далась.

Вони супроводжували швидку до лікарні, де Тамару розмістили в неврологічному відділенні під наглядом, — і поки лікарі проводили стандартні обстеження, не даючи жодних конкретних відповідей, Максим і Соломія відступили до порожнього коридору, обмірковуючи наступний крок.

— Нам потрібно побачити пацієнта Р. особисто, — сказала Соломія нарешті. — Досі ми діяли, спираючись тільки на непрямі свідчення, документи сорокарічної давнини, чужі спогади. Якщо ми справді хочемо зрозуміти, з чим маємо справу, треба побачити людину, яка стоїть у центрі всього цього, на власні очі.

— Ти знаєш, де він перебуває?

— Антоніна Григорівна згадувала спеціалізований інтернат, — сказала Соломія. — Я можу спробувати знайти точну адресу через офіційні медичні реєстри, зважаючи на мій професійний доступ до бази даних неврологічних пацієнтів довгострокового спостереження.

Вона зробила кілька дзвінків, скориставшись службовими зв'язками, і за годину напруженого очікування нарешті отримала потрібну інформацію: приватний інтернат для пацієнтів у стійкому вегетативному стані, розташований на околиці міста, куди Родіона Забродського — ім'я, яке вони нарешті дізнались із офіційного реєстру, після сорока п'яти років анонімності під літерою "Р." — перевели ще у вісімдесятих роках, коли стало зрозуміло: одужання не станеться найближчим часом, якщо взагалі колись станеться.

---

Інтернат виявився похмурою, невеликою будівлею радянської забудови, оточеною облупленим парканом і кількома старими деревами, що вже втратили більшість листя в передчутті зими. Головна лікарка закладу, немолода жінка з утомленим, але привітним обличчям, зустріла їх у своєму кабінеті насторожено, попри те, що Соломія попередньо домовилась про візит, посилаючись на наукові дослідницькі цілі.

— Пацієнт Забродський, — сказала вона, гортаючи товсту медичну картку. — Сорок п'ять років у нашому закладі, від самого початку без жодної динаміки стану. Апаратне живлення, регулярний догляд, стандартні профілактичні процедури проти пролежнів та інших ускладнень тривалої нерухомості. Чесно кажучи, дивуюсь вашій зацікавленості — таких пацієнтів, на жаль, значно більше, ніж хотілося б, і його випадок нічим особливим не вирізняється серед інших.

— Ми можемо його побачити? — спитав Максим.

Лікарка на мить завагалась, ніби зважуючи доречність такого прохання, і зрештою кивнула, ведучи їх коридором до окремої палати в дальньому крилі будівлі.

Родіон Забродський виявився значно старшим на вигляд, ніж мав би бути чоловік, чий вік зупинився фізіологічно на позначці сорока п'яти років коми, — сиве, тонке волосся, вкрите тінями обличчя, тіло, виснажене десятиліттями нерухомості, підключене до апаратів, що ритмічно попискували у тихій, стерильній кімнаті.

Максим стояв біля ліжка, дивлячись на людину, чий голос він чув уві сні щонайменше двічі за останній тиждень, — і відчував дивну, майже нереальну невідповідність між цим виснаженим, майже прозорим тілом і тією владною, зловісною присутністю, яку той самий чоловік демонстрував у просторі спільного сновидіння.

— Дивно, — прошепотіла Соломія, роздивляючись обличчя пацієнта уважно. — Тут, наяву, він виглядає такою беззахисною, майже жалюгідною людиною. А там, уві сні, від нього віє силою, якої зовсім не відчувається в цій кімнаті.

— Хтось відвідує його регулярно? — спитав Максим лікарку, яка стояла поруч, спостерігаючи за їхньою реакцією з обережним інтересом.

— За офіційним журналом відвідувань, ні, — сказала вона. — Родичів у нього не лишилось, принаймні наскільки нам відомо. Останнім постійним відвідувачем був літній лікар, Северин Ілліч, якщо не помиляюсь прізвищем, — але він, на жаль, перестав приходити кілька тижнів тому. Ми навіть подумали, чи не сталось із ним чогось поганого, зважаючи на регулярність його попередніх візитів.

— Він помер, — сказав Максим тихо. — Три тижні тому.

Лікарка спохмурніла, хрестячись машинально старим, майже забутим жестом.

— Царство йому небесне. Він завжди був дуже дбайливим щодо цього пацієнта, попри повну відсутність будь-якої клінічної перспективи.