Розділ 7. Друга справа

Максим дістався кабінету Соломії за лічені хвилини, залишивши спантеличеного Гнатюка сам на сам із незавершеною розмовою, — паніка гнала його коридорами клініки швидше, ніж дозволяли правила пристойності, і коли він нарешті увірвався до лабораторії сну, Соломія сиділа за своїм столом, бліда, тримаючи чашку недопитої кави тремтячими руками.

— Розкажи мені все, — сказав він, сідаючи навпроти, намагаючись віддихатись після швидкої ходи.

— Це сталось випадково, — почала Соломія, голос її звучав напружено. — Я перечитувала протоколи "Морфею", шукаючи додаткові деталі про механізм синхронізації, і, мабуть, задрімала на кілька хвилин просто за столом — я не спала нормально вже кілька днів, тіло зрештою взяло своє. І я знову опинилась у тій самій палаті.

— Пацієнт Р. був там?

— Так, на своєму звичному місці, спиною до мене. Але цього разу поруч із ним, ближче до вікна, стояла ще одна постать — жінка, років сорока, я б сказала, судячи з силуету, хоча обличчя, як завжди в цьому сні, лишалось розмитим. Вона дивилась просто на мене й сказала: "Передай Максимові, що час іде швидше, ніж він думає".

Максим відчув, як холод пробігає по спині.

— Вона назвала мене на ім'я прямо?

— Саме так. — Соломія подивилась на нього з тривогою. — Максиме, я нікому не розповідала твого імені в цьому контексті, окрім Антоніни Григорівни. Ця жінка не могла дізнатись про тебе звичайним, раціональним шляхом.

Вони довго сиділи мовчки, обмірковуючи цю нову, тривожну деталь, — і зрештою Соломія, з тим самим методичним, дослідницьким запалом, який Максим уже встиг оцінити за час їхнього короткого знайомства, дістала блокнот, починаючи занотовувати гіпотезу.

— Що, як пацієнт Р. не єдиний, хто "застряг" у цьому просторі? — сказала вона повільно. — Що, як програма "Морфей" мала більше учасників, крім нього одного, і хтось іще з тих, хто брав участь в експерименті сорок п'ять років тому, також опинився в подібному стані, тільки менш вираженому, менш помітному для офіційної медицини?

— Треба перевірити список учасників, — сказав Максим. — У документах, які ми знайшли вчора, згадувалось кілька імен, окрім затертого прізвища пацієнта Р.

Вони повернулись до принесеної з архіву теки, розкладаючи документи знову, шукаючи будь-які згадки про інших учасників дослідження, — і серед розмитих, частково пошкоджених сторінок знайшли короткий список, датований початком листопада сімдесят восьмого року, за кілька днів до фатального інциденту.

*Учасники контрольної групи № 3: Р. (пацієнт нуль), К. Л., М. О., Т. С.*

— Ініціали, — прошепотів Максим. — Знову тільки ініціали, ніякої конкретики.

— Але це вже щось, — сказала Соломія, придивляючись до третього рядка списку уважніше. — "Т. С.". Максиме, а що, як жінка з мого сну — саме ця людина? Хтось, чиє ім'я починається на "Т", прізвище на "С"?

Максим довго дивився на список, обмірковуючи можливості, — і раптом, згадавши щось із матеріалів архіву Северина Ілліча, які він переглядав минулої ночі перед сном, потягнувся до власної сумки, дістаючи звідти папку, яку взяв із собою на всяк випадок, не встигши повністю розібрати вчора.

— Тут, — сказав він, гортаючи сторінки швидко, знаходячи потрібний запис. — Ще одна справа, я не встиг прочитати її повністю минулої ночі, тільки побіжно глянув на титульний аркуш. "Тамара Северинівна..." — прізвище затерте так само, як і в основній справі, але ім'я та по батькові читаються чітко.

— Прочитай її, — сказала Соломія раптом, дивлячись на нього з новою рішучістю. — Зараз, свідомо, під контролем, поки ми обоє неспимо й готові спостерігати за наслідками. Якщо ми справді хочемо зрозуміти механізм, нам потрібен контрольований експеримент, а не випадкові збіги.

— Це небезпечно, — заперечив Максим. — Кожен, кого ми досі пов'язували з цим сном, або помирав, або зникав тим самим вечором.

— Саме тому нам потрібно робити це обережно, вдень, коли ми обидва притомні й готові діяти негайно, якщо щось піде не так, — наполягала Соломія. — Краще контрольований ризик зараз, ніж черговий випадковий, неконтрольований контакт посеред ночі, як це сталось зі мною годину тому.

Максим довго вагався, зважуючи ризики, — але зрештою, розуміючи логіку її аргументу, розгорнув папку повністю, починаючи читати вголос, повільно, щоб Соломія могла записувати кожну деталь.

Справа виявилась короткою — Тамара Северинівна, вік на момент госпіталізації — двадцять дев'ять років, діагноз при вступі — важка депресія після втрати дитини, учасниця контрольної групи № 3 програми "Морфей", виписана з лікарні через два місяці після інциденту з пацієнтом Р., з приміткою "стан стабілізовано, подальше спостереження не потрібне".

— "Стан стабілізовано", — повторила Соломія скептично. — Це формулювання нічого не пояснює про те, що з нею сталось насправді після інциденту.

Максим дочитав справу до кінця, відклав папку, — і в цю мить, перш ніж хтось із них двох встиг сказати щось іще, телефон Соломії на столі задзвонив, екран висвітив невідомий номер.

Вона відповіла обережно, увімкнувши гучний зв'язок, щоб Максим міг чути розмову.

— Алло?

— Це... це лабораторія сну? — жіночий голос на тому кінці лінії звучав тривожно, уривчасто. — Мене звати Оксана Петрівна, я телефоную щодо своєї матері, Тамари Северинівни. Вона... вона щойно втратила свідомість удома, без жодної видимої причини, лікарі кажуть, схоже на глибокий, аномальний сон, з якого вона не прокидається вже понад годину, і хтось із сусідньої лікарні сказав, що, можливо, ви маєте досвід із подібними випадками, зважаючи на її стару історію хвороби з програми "Морфей".

Максим і Соломія переглянулись, і Максим відчув, як щось усередині нього холоне з жахливою, остаточною ясністю: щойно, вголос, свідомо прочитавши коротку справу незнайомої жінки, вони, попри всі застереження й обережність, щойно спричинили те саме, чого так відчайдушно намагались уникнути.