Розділ 6. Головний лікар

Виклик до кабінету Гнатюка прийшов наступного ранку, ще до початку прийому пацієнтів, — коротке повідомлення від секретарки: "Головний лікар просить зайти якнайшвидше, питання термінове".

Максим ішов коридором клініки з тим самим неприємним відчуттям, яке востаннє відчував хіба що перед складанням державного іспиту, — передчуттям розмови, наслідки якої важко передбачити заздалегідь.

Кабінет Гнатюка виявився значно охайнішим за середньостатистичний лікарський кабінет, — усе на своїх місцях, жодного зайвого паперу на столі, лише акуратно розкладені папки й старовинний письмовий набір, що дістався, судячи з вигляду, у спадок від якогось із попередніх поколінь родини.

— Сідайте, Максиме Олеговичу, — сказав Гнатюк, не підводячи погляду від документів, які переглядав. — Дякую, що знайшли час.

— Ви хотіли щось обговорити?

Гнатюк нарешті підняв очі, і Максим побачив у них ту саму напругу, яку помітив учора в архівному підвалі, — тепер вона проступала ще виразніше, майже неприховано.

— Архів Северина Ілліча, — сказав головний лікар без передмов. — Той, що ви успадкували за заповітом. Мені потрібно, щоб ви передали його клініці для належного зберігання чи, за необхідності, знищення застарілих документів згідно з процедурою.

— Це особиста спадщина, залишена мені особисто, — обережно заперечив Максим. — Заповіт не передбачає жодних умов щодо клінічного контролю над цими матеріалами.

— Розумію ваше небажання розлучатись зі спадщиною наставника, — Гнатюк говорив рівно, але Максим помітив, як пальці його злегка стискають ручку на столі. — Але деякі з тих документів містять чутливу медичну інформацію про пацієнтів, чиї права на конфіденційність зберігаються навіть по смерті, згідно з нашими внутрішніми регламентами. Я змушений наполягати.

— Йдеться про програму "Морфей"? — спитав Максим прямо, вирішивши не грати далі в гру ввічливих натяків.

Обличчя Гнатюка на мить застигло, і Максим побачив, як щось у ньому змінюється — не гнів, а щось значно ближче до паніки, ретельно приховуваної під маскою професійної стриманості.

— Звідки ви знаєте цю назву? — спитав головний лікар тихо.

— З архіву, який ви щойно просите віддати вам, — сказав Максим. — Разом із доповідною запискою, підписаною якимось ординатором Гнатюком-молодшим сорок п'ять років тому. Ваш родич, я так розумію?

Тиша, яка запала в кабінеті після цього питання, тривала довше, ніж будь-яка пауза за весь час їхньої розмови, — Гнатюк дивився на Максима довгим, важким поглядом, у якому боролись, судячи з усього, кілька суперечливих намірів одночасно.

— Мій батько, — сказав він нарешті, голос його прозвучав глухо. — Він працював тут ординатором наприкінці сімдесятих, ще до мого народження. Про програму "Морфей" я знаю лише уривками, з того, що він розповідав мені, коли я сам вступив до медичного інституту, попереджаючи триматись подалі від "старих архівів" і "непотрібних розкопок минулого".

— Чому він так наполегливо застерігав вас?

Гнатюк підвівся, підійшов до вікна, стоячи спиною до Максима, — і коли заговорив знову, голос його звучав значно тихіше, майже пошепки.

— Тому що він сам ніколи повністю не оговтався від того, що сталося тієї ночі в листопаді сімдесят восьмого. Він казав мені, вже старий, вмираючи, — це були одні з останніх слів, які я від нього почув, — що не виконав протокол безпеки вчасно тому, що злякався. Побачив щось у реакції пацієнта Р., щось настільки неприродне, що завмер на кілька секунд довше, ніж мав право собі дозволити. І ці кілька секунд, за його власними словами, коштували тому чоловікові сорока п'яти років коми.

Максим відчув, як щось усередині нього, попри всю напругу конфронтації, пом'якшується — раптове розуміння, що людина, яку він досі підозрював у якійсь темній змові, насправді носить тягар значно особистішої, значно людянішої провини.

— Ви намагаєтесь приховати архів не заради контролю над ситуацією, — сказав він повільно, — а тому, що боїтесь, чим це обернеться для родинної репутації, якщо правда про роль вашого батька у цій трагедії стане відома.

Гнатюк обернувся, і на його обличчі Максим побачив несподівану, майже болісну відвертість.

— Не тільки це, — сказав головний лікар. — Я також боюсь, Максиме Олеговичу, — по-справжньому боюсь, — того, що ви наразили себе на щось значно небезпечніше за звичайне професійне цікавство. Я чув від секретарки про смерть пацієнта Полтавця тієї самої ночі, коли ви вперше відкрили архів. Я не вірю в містику, я людина науки. Але мій батько до самої смерті вірив, і тепер, дивлячись на цей моторошний збіг, я не можу дозволити собі відкидати можливість, що він мав рацію.

— Тоді допоможіть нам, замість того щоб намагатись приховати правду, — сказав Максим твердо. — Ми з колегою намагаємось зрозуміти механізм цього феномену, знайти спосіб зупинити подальші смерті, а не просто закрити архів і забути про проблему, сподіваючись, що вона зникне сама собою.

Гнатюк довго мовчав, обмірковуючи почуте, — і зрештою кивнув, повільно, неохоче, з виразом людини, яка щойно прийняла рішення, суперечливе всім її попереднім інстинктам обережності.

— Гаразд, — сказав він. — Я не забиратиму архів. Але натомість я хочу, щоб ви розповідали мені все, що дізнаєтесь, крок за кроком. Якщо існує бодай найменший шанс зрозуміти й, можливо, виправити те, що почалось помилкою мого батька сорок п'ять років тому, я хочу бути частиною цього вирішення, а не сторонньою людиною, що ховається за бюрократичними процедурами.

Максим кивнув, простягаючи руку для потиску, — і в цю мить, коли напруга між ними нарешті почала спадати, поступаючись місцем обережному, вимушеному союзництву, телефон Максима у кишені завібрував тривожним, наполегливим сигналом повідомлення.

Він дістав телефон, побачив ім'я відправника — Соломія — і, відкривши повідомлення, відчув, як щойно здобутий спокій миттєво розсипається на порох.

*"Максиме, терміново. Я щойно перечитувала матеріали й, здається, випадково заснула за робочим столом на кілька хвилин. Мені знову наснилась палата. Але цього разу там був не тільки він. Там була ще одна людина, якої я раніше ніколи не бачила уві сні, — і вона назвала твоє ім'я так, ніби чекала саме на тебе."*