Розділ 4. Проєкт "Морфей"

— Нам потрібні офіційні документи, — сказала Соломія, коли перше потрясіння від збігу поступилось місцем практичному мисленню дослідниці, звиклої шукати системні пояснення там, де інші бачили тільки містику. — Особисті спостереження Северина Ілліча — це добре, але вони фрагментарні, засновані на здогадках старої людини, яка сама була залучена емоційно. Мені потрібно побачити першоджерела.

— Архів лікарні за сімдесят восьмий рік навряд чи легко доступний, — зауважив Максим. — Особливо якщо програма справді була засекречена.

— Формально засекречена, — Соломія вже набирала щось на своєму ноутбуці, гортаючи якийсь внутрішній каталог. — Але наша лікарня зберігає архів документообігу навіть радянського періоду в підвальному сховищі, я бачила його одного разу під час екскурсії для аспірантів. Питання лише в тому, чи знайдемо ми там щось, що досі не знищили за давністю термінів зберігання.

Вони домовились зустрітись наступного ранку біля службового входу до архівного підвалу — Соломія, як співробітниця центру, мала формальний доступ до частини сховища, хоча, за її словами, документи радянського періоду зазвичай лежали в найдальшому, найменш відвідуваному куті, куди рідко хто заглядав через саму лише товщину пилу на полицях.

Максим тієї ночі знову не наважився заснути раніше, ніж дозволяв абсолютно необхідний мінімум, — але виснаження зрештою перемогло десь близько третьої ночі, і сон, який йому наснився, виявився коротким, уривчастим, без чіткого образу палати, тільки відчуттям чиєїсь уважної, вичікувальної присутності десь на межі свідомості, ніби той, хто чекав на нього в попередньому сні, тепер спостерігав здалеку, не наближаючись, розуміючи, що прямий контакт поки що не спрацює.

---

Архівний підвал лікарні виявився саме таким, яким його описала Соломія, — довгий, вузький простір із рядами металевих стелажів, освітлений рідкісними лампами денного світла, частина з яких давно перегоріла, повітря важке, застояне, з характерним запахом старого паперу й вологого бетону.

— Ось тут, — сказала Соломія, ведучи його в найдальший кут приміщення, до полиць, позначених роками, вицвілими настільки, що цифри ледь читались. — Сімдесят восьмий рік має бути десь тут, якщо взагалі зберігся.

Вони шукали майже годину, перебираючи запилюжені папки одну за одною, — здебільшого звичайна адміністративна документація, накази про призначення персоналу, звіти про використання медикаментів, — доки Максим, витягуючи чергову коробку з нижньої полиці, не помітив на дні стелажа щось, приховане за виступом металевої конструкції: тонку картонну теку, без жодного напису на корінці, явно поставлену туди навмисно, окремо від решти впорядкованого архіву.

— Соломіє, подивись сюди.

Він витягнув теку обережно, здуваючи товстий шар пилу, — і на першій сторінці, під грифом, що вже частково вицвів, але все ще читався достатньо чітко, побачив саме те, що вони шукали.

*"Цілком таємно. Тема НДР № 47-К 'Морфей'. Дослідження групової синхронізації сновидінь у контрольованих умовах. Науковий керівник — д. мед. н. Заремба В. П."*

— Заремба, — прошепотіла Соломія, беручи документ у руки з тим самим благоговінням, з яким археолог тримав би щойно розкопаний артефакт. — Я чула це прізвище раніше. Здається, воно згадувалось у якійсь старій публікації з бібліографії радянської неврології, яку я переглядала для дисертації, — щось про "нетрадиційні методи корекції сну", без жодних подробиць.

Вони розклали вміст теки на найближчому вільному столі, перебираючи сторінку за сторінкою, — протоколи засідань наукової ради, списки учасників дослідження (більшість імен затерто, за винятком кількох, які, судячи з приміток, дали письмову згоду на публікацію результатів), технічні схеми обладнання для запису ЕЕГ у контрольованих умовах сну.

І, нарешті, окремий, тонший документ, датований місяцем пізніше за основний масив паперів, із зовсім іншим, значно напруженішим тоном формулювань.

*"Доповідна записка. Інцидент від 14 листопада 1978 року. Під час чергового сеансу групової синхронізації пацієнт Р. виявив ознаки гострого психомоторного збудження, спричиненого, за попередньою оцінкою, конфліктом із процедурою дослідження. Попри протоколи безпеки, пацієнт не був виведений зі стану синхронізації вчасно. Наслідок — стійке патологічне занурення, що триває на момент складання цієї записки. Пропоную негайно згорнути програму та засекретити всі матеріали до подальшого розпорядження."*

— "Конфлікт із процедурою дослідження", — повторив Максим повільно. — Це евфемізм для чогось значно гіршого, я підозрюю.

— Погляньте на підпис під запискою, — сказала Соломія, вказуючи на нижню частину сторінки.

Максим придивився — підпис, зроблений тим самим твердим, характерним почерком, який він уже безліч разів бачив у власній квартирі, гортаючи спадкові папери свого наставника.

*Ординатор С. І. Гнатюк-молодший.*

Максим завмер, перечитуючи прізвище ще раз, переконуючись, що не помилився.

— Гнатюк, — прошепотів він. — Наш головний лікар. Виджело Ілліч Гнатюк. Це не може бути збігом.

— Ваш начальник причетний до цього ще сорок п'ять років тому? — Соломія подивилась на нього з новою тривогою в очах. — Молодим ординатором, судячи з підпису.

— Або це його батько, чи родич, — обережно припустив Максим, хоча внутрішньо вже відчував, наскільки малоймовірним видається таке пояснення, зважаючи на все, що вони щойно дізнались про здатність цієї історії з'єднувати непов'язані на перший погляд факти в моторошно логічну систему.

Вони склали документи назад до теки обережно, маючи намір винести їх із архіву для подальшого детального вивчення, — і саме в цю мить, коли Максим уже підводився, тримаючи знахідку під пахвою, у дверях підвального сховища з'явилась постать, чиєї присутності тут вони найменше очікували.

— Максиме Олеговичу, — голос головного лікаря Гнатюка прозвучав рівно, буденно, але щось у його інтонації змусило Максима миттєво напружитись. — Дивно бачити вас тут, у архіві, у вихідний день. Що привело вас до цих запилюжених закутків нашої славної історії?