Розділ 3. Соломія

Антоніна Григорівна виявилась жінкою років сімдесяти, з прямою поставою й пронизливим, уважним поглядом лікарки, що звикла бачити наскрізь спроби пацієнтів применшити симптоми. Вона впустила Максима до невеликої квартири на околиці міста, заставленої книжковими шафами й старими фотографіями, серед яких він одразу впізнав молодого Северина Ілліча на груповому знімку якогось医 медичного з'їзду сімдесятих років.

— Сідайте, — сказала вона, вказуючи на крісло, сама вмощуючись навпроти з чашкою чаю, до якого жодного разу не торкнулась за весь час розмови. — Розкажіть мені все, що бачили. Детально, нічого не пропускаючи.

Максим розповів — про палату, про чоловіка, що знав його ім'я, про смерть Гната Полтавця тієї самої ночі, про позначку олівцем у справі Северина Ілліча. Антоніна Григорівна слухала мовчки, тільки зрідка стискаючи губи щільніше, коли якась деталь, судячи з усього, збігалась із чимось, що вона вже знала.

— "Морфей", — сказала вона нарешті, коли він закінчив. — Секретна програма, яку проводили на базі нашої лікарні в кінці сімдесятих. Офіційно — дослідження впливу групової психотерапії на структуру сну пацієнтів із важкими розладами. Насправді, — вона зробила паузу, — насправді дослідники намагались домогтися того, що зараз назвали б "синхронізацією свідомості" через сон. Ідеологічно зручна ідея для того часу: колективне мислення, стерті межі між окремими особистостями заради спільної мети. На практиці — небезпечний, погано контрольований експеримент над людьми, які не могли дати повністю усвідомленої згоди.

— І щось пішло не так, — сказав Максим, згадуючи запис про "інцидент з пацієнтом Р."

— Один із учасників не прокинувся, — підтвердила Антоніна Григорівна. — Молодий чоловік, тридцяти двох років, до експерименту цілком здоровий психічно, потрапив до відділення через нервовий зрив після втрати роботи. Ідеальний кандидат для дослідників — досить стійкий, щоб витримати процедуру, досить зневірений, щоб погодитись на експериментальне лікування без зайвих питань.

— Що з ним сталося?

— Ніхто точно не знає, — Антоніна Григорівна нарешті піднесла чашку до губ, роблячи повільний ковток, ніби це давало їй час зібратися з думками. — Апаратура зафіксувала аномальну мозкову активність, яку тодішня наука не могла пояснити. Він просто не прокинувся. Роками. Северин, тоді ще молодий ординатор, узяв на себе спостереження за ним, коли інші лікарі втратили інтерес — програму закрили, документи засекретили, а пацієнта перевели до спеціалізованого інтернату, де він, наскільки мені відомо, перебуває й досі.

— Він живий? — Максим відчув, як щось усередині нього стискається.

— Формально так. Апаратне життєзабезпечення, кома без жодних ознак покращення чи погіршення понад сорок років. — Антоніна Григорівна подивилась на нього прямо. — Северин відвідував його регулярно, аж до самої смерті. Він вірив — і, судячи з ваших слів, мав рацію, — що свідомість цієї людини якимось чином досі активна, замкнена в тому самому сні, з якого він так і не зумів вибратись, і здатна... поширюватись на інших, за певних умов.

— Читання його справи перед сном, — сказав Максим тихо.

— Саме так. — Антоніна Григорівна кивнула. — Северин перевіряв цю гіпотезу двічі, за власним зізнанням мені багато років тому. Обидва рази це коштувало життя людям, чиї справи він читав, — не самому пацієнту Р., а тим, хто випадково потрапляв у той самий сон разом із ним.

Максим довго мовчав, обмірковуючи почуте, — раціональна частина його свідомості й далі відчайдушно шукала спосіб укласти цю історію в рамки чогось наукового, пояснюваного, а не буквально містичного.

— Чому ви розповідаєте мені все це замість того, щоб просто порадити спалити архів і забути про нього? — спитав він нарешті.

Антоніна Григорівна зітхнула, і в цьому зітханні прозвучала втома людини, яка носить тягар чужого секрету значно довше, ніж хотіла б.

— Тому що ви вже прочитали справу, юначе. Ви вже бачили сон. Спалити папір тепер нічого не змінить — зв'язок, якщо він справді утворився, не залежить від фізичного носія інформації. І тому, — вона зробила паузу, — що ви не перша людина за останні кілька місяців, яка звертається до мене із цим самим питанням.

Максим підвів погляд різко.

— Хто ще?

— Молода жінка, дослідниця сну, — сказала Антоніна Григорівна. — Соломія Верес, здається, так її звати. Вона зв'язалась зі мною кілька місяців тому, розпитуючи про стару програму "Морфей" — не через архів Северина, наскільки я зрозуміла, а через власний, дуже дивний досвід. Вона стверджувала, що бачить один і той самий повторюваний сон роками, ще задовго до того, як почула бодай слово про наш експеримент.

— Ту саму палату?

— Судячи з опису, який вона мені дала, — так. Точнісінько ту саму.

---

Соломія Верес виявилась не такою, якою Максим уявляв її дорогою до лабораторії сну при міському неврологічному центрі, де вона, за словами Антоніни Григорівни, працювала над докторською дисертацією з хронічного безсоння.

Він очікував побачити стомлену, тривожну людину, можливо, змучену власним нез'ясованим станом, — натомість зустрів жінку років тридцяти, з гострим, іронічним поглядом і манерою говорити швидко, впевнено, ніби вона давно змирилась із власною дивною історією і навчилась говорити про неї без зайвого драматизму.

— То ви той самий психіатр, який дзвонив Антоніні Григорівні посеред ночі, — сказала вона замість привітання, коли Максим зайшов до її невеликого кабінету, заставленого моніторами й поліграфічним обладнанням для дослідження сну. — Сідайте. Розкажіть мені свою версію, а потім я розповім вам свою, і ми подивимось, наскільки вони збігаються.

Максим переказав усе, що бачив і чув, включно з деталями палати, — і спостерігав, як обличчя Соломії, попри всю її показну незворушність, поступово блідне з кожною новою подробицею.

— Металеві ліжка, пофарбовані білою фарбою, що облуплюється, — повторила вона тихо, коли він закінчив. — Заґратовані вікна. Лінолеум із тріщинами у формі, схожій на розгалужену річку, якщо придивитись уважно.