Розділ 2. Незнайома палата

День у клініці минув для Максима як у тумані. Він приймав пацієнтів, слухав скарги на безсоння й тривожність, виписував рецепти, кивав у потрібних місцях розмови, — а подумки постійно повертався до того самого повідомлення, отриманого зранку, і до палати зі сну, деталі якої, попри весь час, що минув, не тьмяніли, а навпаки, ставали дедалі чіткішими в пам'яті, ніби сон, замість забуватись природним чином, укорінювався глибше.

Гнат Полтавець. Ім'я нічого не говорило Максимові особисто — він ніколи не лікував цього пацієнта, ніколи навіть не бачив його на власні очі. Але вчора, гортаючи стару папку Северина Ілліча, він міг випадково натрапити на це прізвище серед десятків інших, промайнулих перед очима в пізній, стомлений час, — принаймні так підказував раціональний голос усередині нього, той самий, що допоміг йому пройти шість років медичного інституту й три роки ординатури, привчивши шукати логічне пояснення для будь-якого, найбільш незвичайного факту.

Проблема полягала в тому, що чоловік із затертою назвою в архіві Северина Ілліча ясно і однозначно назвав його на ім'я.

Максим не міг пояснити це збігом. Не з тією конкретністю, з якою прозвучали слова уві сні.

---

Увечері, повернувшись додому, він одразу ж узявся перевіряти. Лікарняна база даних, до якої в нього був доступ як у практикуючого психіатра, дозволила знайти повну картку Гната Полтавця — сімдесят два роки, ветеран четвертого відділення, госпіталізований місяць тому з деменцією й супутньою серцевою недостатністю. Нічого особливого, нічого, що вирізняло б цю смерть серед десятків інших, що трапляються в геріатричному відділенні щомісяця.

Крім однієї деталі, на яку Максим натрапив, гортаючи записи медсестер за минулу ніч: о третій ранку, приблизно за годину до фіксованого моменту зупинки серця, пацієнт прокинувся й, за словами чергової медсестри, "поводився стривожено, повторював якесь ім'я незрозумілою мовою, ніби кликав когось".

Максим прочитав цей рядок тричі, відчуваючи, як холод повзе по спині.

Він відкрив стару папку Северина Ілліча знову, тепер уже при денному світлі, з тверезим, неспаним розумом, розглядаючи кожну сторінку значно уважніше, ніж напередодні. І цього разу помітив те, чого не побачив учора, — маленьку позначку олівцем на берегах однієї зі сторінок, зроблену тим самим почерком наставника, дрібнішу, майже непомітну.

*"Правило, яке я вивів емпірично: той, чию справу прочитано перед сном, з'являється в тому самому сні. Смерть уві сні — смерть наяву. Я перевіряв це двічі. Обидва рази підтвердилось. Більше перевіряти не буду."*

Максим відклав папку, руки його злегка тремтіли.

Це не могло бути правдою в буквальному, науковому сенсі — жодна відома психіатрії чи неврології концепція не передбачала подібного механізму, жодне дослідження сну, з яким Максим був знайомий за роки навчання, не описувало нічого схожого на "спільний сон", здатний впливати на фізичну реальність настільки прямо й фатально.

І все ж Гнат Полтавець помер тієї самої ночі, коли Максим уперше прочитав пошкоджену, безіменну справу з архіву Северина Ілліча.

---

Він набрав номер телефону, записаний на останній сторінці папки, — очевидно, службовий контакт когось, з ким Северин Ілліч консультувався щодо цього дивного випадку. Номер виявився старим, набраним ще старою системою нумерації, яку в місті скасували кілька років тому, — марна спроба.

Замість цього Максим вирішив звернутись до єдиного джерела інформації, яке мав, — колишньої колеги Северина Ілліча, лікарки на пенсії, з якою той, за словами інших співробітників клініки, підтримував тісні професійні стосунки протягом останніх десятиліть.

Він знайшов її номер у старій телефонній книзі клініки й, попри пізню годину, зателефонував, готуючись почути роздратовану відмову розмовляти о такий час.

— Алло? — голос на тому кінці лінії прозвучав втомлено, але не роздратовано.

— Доброго вечора, перепрошую за пізній дзвінок. Мене звати Максим Дорошенко, я колега Северина Ілліча... точніше, був колегою. Мені дуже прикро турбувати вас так пізно, але я знайшов дещо в його архіві, і мені потрібна ваша допомога зрозуміти, з чим я маю справу.

Довга пауза на тому кінці лінії, така довга, що Максим уже подумав, чи не поклала вона слухавку.

— Ви прочитали одну зі старих справ, — сказала жінка нарешті, голос її раптом набув гострої, напруженої інтонації. — Ту, з затертим ім'ям.

Максим відчув, як серце його пропускає удар.

— Так. Звідки ви знаєте?

— Тому що я багато років намагалась переконати Северина спалити цю папку, а не передавати комусь у спадок, — сказала жінка гірко. — Він завжди був занадто впертим для власного добра. Слухайте мене уважно, юначе, якщо ви справді прочитали цю справу й побачили сон, про який я думаю, вам потрібна допомога значно швидше, ніж ви можете собі уявити.

— Яка допомога? Що взагалі відбувається?

— Не по телефону, — відрізала жінка. — Завтра. Приходьте до мене о десятій ранку, адресу я продиктую. І, юначе, — вона зробила паузу, — цієї ночі постарайтесь не заснути, якщо це взагалі можливо. А якщо доведеться — благаю, не читайте більше жодної справи з цього архіву, доки ми не поговоримо.

Вона продиктувала адресу коротко, сухо, і поклала слухавку, не давши Максимові часу поставити жодне з десятків питань, що роїлись у нього в голові.

---

Він не спав тієї ночі — просидів за кухонним столом до світанку, обклавшись рештою паперів з архіву, намагаючись знайти бодай якесь раціональне пояснення тому, що сталося, гортаючи медичну літературу про синхронізовані сновидіння, про рідкісні неврологічні феномени, здатні пояснити збіг, — і не знаходив нічого, що бодай наближено відповідало б тому, що він побачив і почув.

Близько п'ятої ранку, коли перші промені світанку почали пробиватись крізь штори кухонного вікна, Максим натрапив у документах на ще одну деталь, яку не помітив раніше, — невеликий аркуш, вкладений між сторінками архівної справи, з друкованим текстом, схожим на витяг зі старого наукового звіту.