Адам

-Я домовився про спільні покої. 

Чи бувають слова, які здатні вибити ґрунт з під ніг. Так. Ось вони. Він домовився про спільні покої. Лорд, вельможа , її колишній коханець. А я, раб , залишався в очікуванні. Дурень, зовсім розслабився в своєму щасті. Повірив, що доля врешті прихильна до мене. Пестив її ночами, зривав її стогони і сподівався, що так буде завжди.

Вона навіть не обернулася, коли йшла. Бо не можна. Бо я ніхто. Їй обридне це врешті решт. 

-Щось ти хлопче такий кислий- почув голос Стефана. - мав би радіти. Хазяйка поїхала. 
-Я й радію. Не видно?

-Видно. Все по вас видно.- помахав старий головою. -Я до тебе з проханням. 
-В саду потрібна допомога?

-В саду я чудово справляюся і без тебе. Те, що ти весь час там терся, лиш би за пані підглядати, не означає, що ти й справді щось робив.

-Старий, не вигадуй. Кажи вже , в чім справа. 
-Вночі тікатимуть четверо рабів. Але вони не знають місцевості. Не зможуть дійти до потрібного місця. Треба, що б хтось довів їх до кордону, там вже зустріне інша людина й допоможе переправити. Окрім тебе , нема кому. 
-А якщо мене спіймають?

-Ти ж памʼятаєш яке було твоє життя до цього будинку? Дехто й зараз так живе. Чи ти думаєш, вони від добра тікають?

Камінь впав на дно душі. Те, минуле, здавалося таким далеким. Біль, приниження, відчай пережиті мною знов дали про себе знати. Якщо я здатен допомогти бодай одній душі , я повинен це зробити. 

Все складалося добре. За підрахунками повинен був повернутися швидше Ксенії . Якщо й затримаюся на пару годин, Стефан прикриє.

Подорож, ніби хто заговорив, пройшла ідеально. Я навіть впорався раніше, ніж очікував. І вже за три доби був вдома. Все залишиться в таємниці . 
Було далеко за опівніч, коли постукав у хату старого. Може він вже й спить, та це не мій клопіт. Він підбив мене на це, нехай встає. На моє здивування, садівник не спав. Сидів за столом з чаркою  в руках.

-Все добре. Чого такий переляканий?- спитав я

-Вона повернулася вчора на світанку. Шукала тебе. Приходили жандарми. Не знаю, про що була розмова, та певно вони вже знають, що тебе не було. 
Це кінець. Всьому.

-Тікай- продовжив він.- повернися тим самим шляхом. 

Я сів. Тікати? На волю? А далі що? Сконати там без неї? Який сенс йти так далеко, щоб померти? Рішуче піднявся й попрямував до будинку.

-Дурню! Що ти коїш ? - пролунало мені в спину. Та я не зважав. Дика потреба побачити її , пояснити свій вчинок, не давала мені спокою. 
Коли увійшов у кімнату, був налаштований на будь-який хід подій, але не на те, що побачив. 
Ксенія лежала бліда, ніби мертва, ледь дихала. Підбіг до неї, схопив, притис до себе, і в цей момент вона завмерла. Жодних ознак життя. 
Припав до її холодних, синіх віст. Живи. Будь-ласочка. Живи. Не помирай. Візьми моє життя, всю мою силу. Тільки не залишай. 
Я чув як бʼється моє серце. Воно гупало , пропускаючи удари. Надія просочувалася крізь пальці. Та ось, техенько і рвано застукало її .

-Мені погано.- прошепотіла так, що ледь розчув слова.

-І мені без тебе погано.

-Ні, мені недобре. Я зараз вирву. Допоможи.

З неї полилася рідина. Дивна, чорна, густа. Я тримав її волося, але одягу врятувати не вдалося.

Відніс у ванну, дбайливо роздягнув, поклав під струмені теплої води.

-Таке вже було . Памʼятаєш? 
-Ще б мені забути. Ледь стримався тоді, щоб не взяти тебе.

-А зараз? 
-А зараз тобі час спати.

Загорнув у рушник, відніс у кімнату і вмостив на ліжку. 
Моя спокусниця вже за хвилину спала. Сопіла , як маленьке кошеня.

Після того, як все прибрав, помився й сам, ліг біля неї, притягнув до себе. Як де добре. Пережитий страх все ще вирував , але потроху стихав. Що ж сталося з нею? Я ледь не втратив її . І що буде з нами, коли вона дізнається, де я був насправді?