- Глава 16 -

Максим мовчить недовго. Його погляд ковзає по мені – холодний, уважний, прискіпливий, наче він знову рахує всі мої слабкі місця. Я стискаю кулаки під столом, готова до найгіршого.

І тут… він усміхається. Ледь помітно. Легка, самовпевнена, небезпечна усмішка, яка мене ще більше дратує.

Я знаю, що він зробив це не просто так. Ця земля коштує неймовірних грошей. Притулок – це лише будівлі, але земля під ним – ласий шматок. Чому він витратив на це стільки ресурсів? Щоб знищити мене? Маніпулювати мною? Забрати у батька вплив? Я ще не розумію, але точно знаю – за цим стоїть щось більше.

Максим дає знак офіціантові. Той миттєво киває, і вже за хвилину стіл перед нами накривають дорогі страви, вино, закуски. Все виглядає бездоганно, наче з обкладинки журналу.

Але апетиту в мене немає зовсім. Я дивлюся на ці страви – і відчуваю, як всередині закипає злість. Мені хочеться зірватися, накинутися на нього з криками, вирвати з нього відповідь.

Коли доходжу до точки кипіння, Максим нарешті відкриває рота.

– Я не такий хороший, яким ти хочеш мене бачити, – каже він спокійно, з тією ж ледь помітною усмішкою. – У мене свої інтереси. І я їх переслідую.

Я стискаю щелепу, але мовчу, чекаю продовження.

– Слухай уважно, – нахиляється вперед, його голос стає трохи нижчим. – Притулок належатиме тобі. Земля залишиться твоєю. Ніхто більше не зможе у тебе його забрати. Ти збережеш пам'ять про сестру, збережеш усе, що для тебе важливе. Але за це – мені потрібне дещо на заміну.

Я майже не дихаю, чекаю удару.

– Вийдеш за мене, – говорить він чітко. – Фіктивний шлюб. Ніяких обіцянок, ніякого кохання. Просто угода. Шість місяців. Протримаємося разом пів року – і я переписую притулок і землю на твоє ім’я. Повністю. Без підводних каменів.

Я завмираю. В голові дзвенить. Все, що я щойно почула – настільки абсурдно й неправдоподібно, що здається, я потрапила у якийсь фільм, а не в реальне життя.

– І якщо ти погодишся, – додає Максим рівно, – забудеш про Тимура, забудеш про батька, забудеш про всі зобов’язання. Ти будеш вільною. Але тільки після того, як зіграєш цю гру зі мною.

Його очі темніють, а я дивлюсь на нього й розумію – він грає жорстко, але шанс, який він пропонує… це єдиний вихід для мене.

– Навіщо тобі я? – мій голос звучить тихіше, ніж я б хотіла, але я беру себе в руки і додаю впевненіше: – Ти можеш знайти будь-яку дівчину, яка з радістю погодиться зіграти твою фіктивну дружину. Без усіх цих витрат, без купівлі землі, без того, щоб доводити мені щось.

Максим ліниво відкидається на спинку стільця, його рука ковзає по підлокітнику. Він дивиться на мене, наче я – чергове складне рівняння, яке він давно розв’язав, але продовжує отримувати задоволення від процесу.

– Можу, – підтверджує він спокійно, куточок губ повзе в ледь помітну усмішку. – Але не хочу.

Його погляд стає темнішим, глибшим, а голос – небезпечно спокійним:

– Бо в цю гру я хочу зіграти саме з тобою, Дашо.

Мені не подобається, як він це говорить. Надто впевнено. Надто просто. Надто… наче він уже виграв.

Але в цій партії – ставки зависокі, щоб я зламалась зараз. Тільки от все це вже давно вийшло за межі того, що я можу контролювати.

– Мій батько розлютиться, коли дізнається правду, – кажу. 

– Думаєш, я боюсь твого батька? – він усміхається, а я не можу втриматися і закочую очі. 

– Думаю, ти дійсно не до кінця розумієш, у що лізеш. Мій батько і батько Тимура…

– Я все знаю, Дашо. Я ж бізнесмен, ти забула? – додає. – Повір, я врахував усі ризики, і чудово все розумію. 

– Добре, але… – переводжу подих. – Я досі не розумію, що буде тепер. Тобто… ти і я… ми… як пара…

Максим подається трохи вперед, його погляд впивається в мене так, що мурахи біжать по спині. І справа навіть не у страху. Це щось інше. Щось, що змушує серце битися швидше, а мозок – шукати логіку там, де її немає.

– Спочатку ми повечеряємо, – каже він спокійно, наче ми тут для романтичного побачення, а не укладаємо найбожевільнішу угоду у моєму житті. – А вже після цього я розповім тобі свій план. Детально, до кожної дрібниці.

Його усмішка невимушена, ніби він дійсно насолоджується моментом.

– Ми нікуди не поспішаємо, – додає він, ковзаючи поглядом по моїх рисах обличчя. – Ти нікуди не летиш завтра. Весільну сукню ми для тебе підберемо трохи пізніше. В іншому контексті.

Він говорить це так просто, наче скасовує якесь замовлення, а не переломлює мою долю. Для нього все виглядає контрольовано, продумано, легко. Але я знаю, що так не буває.

Мої думки знову повертаються до квитків. Вони куплені. Все організовано. Батько Тимура, мій батько, мама… Вони вже розпочали підготовку. І ці колеса запущені не для того, щоб зупинити їх одним словом.

Я не знаю, як зупинити все це без вибуху. Як зупинити, не залишивши за собою уламків.  І ось це лякає мене найбільше.

Я сиджу, слухаючи, як Максим неквапом доїдає вечерю, і тільки тісніше стискаю пальці на серветці. Їжа так і залишилась недоторканою. Апетит? Немає. Лише клубок десь між грудьми і горлом. Пульс стукає десь у вухах.