- Глава 15 -

Минає ще кілька днів. Кожна хвилина, кожен ранок, кожна пара – усе змішується в один великий клубок з напруги й безвиході. Я відраховую час, як відлік перед вироком. До вихідних лишається все менше.

Як би мені не хотілося повірити, що я знайду вихід, що подруги зможуть мене врятувати, та реальність знову кидає обличчям об бетон.

Вони щодня на зв’язку, бігають, шукають, телефонують комусь – але земля велика, дорога, ласий шматок для ділків, і знайти людину, готову просто так забрати її заради притулку – майже неможливо.

Кожна їхня невдала спроба розсипає мою надію, як пісок крізь пальці. Я вже майже змирилася. Майже… бо змиритись до кінця не виходить.

Останні дні я ходжу, наче тінь сама себе. По університету блукаю, наче під водою. Пари – на автоматі, лекції – як фон. Я навіть не слухаю, що говорить хтось із викладачів, в голові лише цифри, дати, квитки до Мілана, весільна сукня, притулок, сестра, батько… цей нескінченний круговорот.

Кілька разів у коридорі бачу Максима. Він з’являється, коли має пари в інших групах – і щоразу його погляд ковзає по мені. Я це бачу краєм ока, але не зупиняюсь, не вдивляюсь.

Його очі… я навіть не хочу знати, що в них зараз. Мені вистачає власних думок.

Я пропливаю повз нього, як порожнє місце. Не тому, що байдужа – тому що надто розбита, надто виснажена.

Скоро вихідні. Скоро Мілан. І якщо за цей час нічого не зміниться – я примірятиму білу сукню, як символ власної поразки.

В п'ятницю після останньої пари ми з подругами йдемо в кафе, щоб поговорити. Сиджу навпроти Олесі й Аліни, дивлюсь на свій коктейль – і все навколо, наче за склом. Лід у напої повільно тане, краплі стікають по келиху, а я… я не можу повірити, що все дійшло до цього.

Квиток у Мілан прийшов на пошту ще вчора ввечері. Коли я побачила його – акуратний електронний лист, чіткий маршрут, ім’я, дата, все ідеально заповнено – мене наче переклинило. Стояла посеред кухні, стискаючи телефон, і мало не втратила свідомість. Бо саме цей квиток став останньою крапкою. Точкою неповернення назад.

Завтра зранку я маю летіти у Мілан вибирати собі весільну сукню. Весільну сукню для життя, яке я ненавиджу ще до того, як воно почалося.

Я опускаю погляд на свої руки – пальці ледь тремтять. Від напруги, від страху, від безсилля. Єдине бажання зараз – провалитися крізь землю, зникнути так, щоб ніхто й сліду не знайшов.

Олеся щось говорить, Аліна активно киває, але в їхніх голосах теж – втома й безпорадність.

– Ми все одно знайдемо вихід, – впевнено каже Олеся, хоча очі видають сумнів.

– Сто відсотків, – підхоплює Аліна, – ми не залишимо тебе в цьому.

Я усміхаюсь, хочеться вірити їм, та всередині – порожнеча. Вони стараються, бігають, шукають, дзвонять. Але ми всі розуміємо – це майже нереально. Земля коштує надто багато, а час – з кожною годиною тікає від мене, наче пісок крізь пальці.

Я дякую їм. За все. За те, що поряд. За те, що хоча б пробують. За те, що не дозволяють остаточно втратити себе.

Після зустрічі я їду додому. Вулиці розмиті у вікнах авто, вечір затягується сірими хмарами, і місто здається чужим. Заходжу у квартиру, вмикаю світло, дістаю з шафи валізу. Починаю збирати речі для перельоту в Мілан.

Телефон дзвонить так різко й несподівано, що я мало не підстрибую на місці, ледь не випустивши з рук сукню, яку щойно складала у валізу. Здається, цей звук буквально витягує мене з-під води, де я останні пів години існувала, ніби в якомусь вакуумі – механічно та бездумно.

Погляд падає на екран. Незнайомий номер.

Я завмираю. Серце б’ється десь у горлі. Мобільний у руці здається чимось небезпечним, невідомим, наче бомба з таймером, і я не знаю – залишилось п’ять хвилин чи п’ять секунд.

Я вагаюсь. Зараз легко проігнорувати. Просто не брати слухавку, і нехай світ летить у прірву далі.

Але… натискаю зелений значок. Підношу телефон до вуха і видихаю:

– Алло?..

– Це я, – чую знайомий, низький, хриплуватий голос Максима.

Я миттєво напружуюсь. Рука тремтить, у голові паніка:

Закінчи цю розмову. Негайно.

Але наступна його фраза змушує мене завмерти, наче мене прибило до підлоги.

– Ми маємо зустрітись, – каже він серйозно. – Зараз. Це важливо. Дуже.

– Я… не думаю, що нам є про що говорити, – відповідаю різко, хоча голос тремтить сильніше, ніж хотілося б.

– Якщо ти справді хочеш врятувати притулок, – перебиває він мене, – якщо пам’ять про твою сестру для тебе ще щось означає – ти приїдеш. Я чекатиму тебе в ресторані “Riviera”.

Я втрачаю дар мови. Голову накриває хвиля сумнівів, страхів, злості. Але за цим усім – гострий, майже фізичний біль від слів про сестру. Про притулок.

Кілька секунд я мовчу, стискаючи телефон так сильно, що пальці біліють.

– Добре, – кажу нарешті, ледве впізнаю власний голос. – Я буду.

Він нічого не відповідає, лише кладе слухавку.