- Глава 14 -

Аліна мовчить ще кілька секунд, вагається, кусає губу, озирається на Андрія, але, здається, всередині вже здалась. Зітхає й тихо каже:

– Вона не хоче цього весілля, – голос у неї слабкий, але чесний. – Даша змушена вийти за Тимура. Батько… тримає її на гачку.

Я мимоволі стискаю кулаки, але поки що мовчу, дозволяю їй продовжити.

– Цей притулок… Це місце її сестри. Те, що вона будувала, заради чого жила. Три роки тому… – Аліна ковтає повітря, явно не хоче вдаватися в подробиці. – …її не стало. І Даша лишилась з цим притулком, з усіма тваринами, з обіцянкою берегти те, що залишилося.

Я продовжую мовчати, відчуваю, як всередині все змінюється. Картинка, яку я будував у голові, валиться, як картковий будинок.

Гарненька розбалувана дівчинка, яка виходить заміж за грошовий мішок, щоб забезпечити собі легке життя.

Ця думка зникає.

– Її батько фінансує притулок, – продовжує Аліна. – Земля під притулком і навколо нього належить йому. І він сказав прямо: або вона виходить за Тимура, або він все продає. Там величезна територія, хтось давно на неї поклав око.

Я ковтаю сухість у горлі, гірко посміхаюсь сам собі. Тепер усе стає зрозуміло.

Даша не хоче цього всього. Вона тримається за останнє, що їй залишилось від сестри.

Аліна дивиться прямо на мене, здається, чекає реакції, але я поки що нічого не кажу. Лише ловлю себе на думці – чим більше я про неї дізнаюсь, тим сильніше вона вибиває ґрунт з-під моїх ніг.

І вже точно я більше не можу бачити її просто дівчинкою, яка шукає вигоди. Все зовсім не так. Вона бореться. Тільки не як звичайні люди – тихо, зсередини, сам на сам.

А я… я вже надто втягнувся, щоб відступити.

Складаю руки на грудях, нахиляюсь трохи вперед, погляд впирається в Аліну. Вона нервово стискає ремінець своєї сумки, але, здається, вже готова почути все, що я скажу.

– Мені потрібно, щоб ти дістала для мене інформацію, – кажу спокійно, але твердо. – Все про цей притулок. Про землю, на якій він стоїть. Хто власник, які умови фінансування, юридичні документи. Все до дрібниць.

Аліна кліпає здивовано, але в її погляді швидко з’являється розуміння.

– Ви серйозно? – перепитує вона, хоча вже знає відповідь.

Я лише киваю.

– Ніяких таємниць цього разу, – додаю, дивлячись їй прямо в очі. – Якщо хочеш, щоб твоїй подрузі справді хтось допоміг – довірся мені.

Аліна зітхає, дивиться спочатку на мене, потім – на Андрія, що досі мовчки спостерігає за сценою, і нарешті киває.

– Добре, – каже тихо. – Я зроблю, що зможу. Але ти маєш мовчати про цю розмову. Нічого Даші не говори.

Аліна киває і виходить, закриваючи за собою двері, а я залишаюсь у кабінеті разом з Андрієм. Він сидить, спостерігаючи за мною з тією самою цікавою напівусмішкою, яка завжди означає, що він щось розуміє швидше за мене.

– Ну, і як тобі правда? – питає він, піднявши брову. – Задоволений? Отримав, що хотів?

Я видихаю, підходжу до вікна, дивлюсь крізь скло.

– Важко сказати, – зізнаюся чесно. – Це точно не те, що я очікував почути.

У голові все перемішалось: образ Даші – впертої, самодостатньої, з ноткою зухвалості, і водночас цієї самої Даші, яка за будь-яку ціну тримається за минуле і єдину пам'ять про сестру. Все стає складніше.

– І що ти збираєшся з цим робити? – не зупиняється Андрій. – Земля, притулок… Ти хочеш купити її і притулок заодно?

Я на мить замислююся, стискаю пальці, потім повертаюся до нього, ледь усміхаючись.

– Є одна ідея, – кажу обережно. – Але поки що я залишу її при собі.

Андрій лише хитро примружується, а я знаю, що тепер не зупинюся. Цього разу я хочу знати все. І зробити свій хід. На цей раз – розумний.

Я залишаю кабінет Андрія, все ще тримаючи в голові тисячі думок. Розмова, інформація, правда, яку я не очікував почути – все змішалось у дивний клубок, що не дає спокою. Та зараз мені потрібно просто трохи свіжого повітря. Зібратись.

Спускаюся по сходах, виходжу на подвір’я університету. Парковка вже напівпорожня, студенти розходяться, а мої кроки чітко відбиваються по асфальту.

Та раптом я бачу Дашу. Вона сидить на капоті свого червоного Mini Cooper, опустивши голову. Її нога нервово постукує по землі, пальці стискають телефон, і видно, як вона глибоко дихає, намагаючись стримати себе.

Очевидно – чекає Аліну. Чекає, щоб дізнатися, як пройшла розмова, що саме ми з Андрієм з неї витягли. Вона нервова, скута, але водночас у цьому є якийсь дивний смуток.

Я змінюю курс, навіть не замислюючись. Кроки самі ведуть мене до неї.

Зупиняюся зовсім поруч, настільки тихо, що вона не одразу помічає мою присутність. Лише коли я роблю ще один крок і наша тінь перетинається, вона піднімає голову.

Наші очі зустрічаються. Її погляд різкий, але за ним – тріщини. Втома. Напруга. І та сама боротьба, яку вона намагається заховати від усіх.