- Глава 13 -

Світ перевертається з ніг на голову саме в ту мить, коли його долоня торкається моєї щоки. Легко, обережно, як ковток повітря після затяжного падіння.

Від Макса я чекала всього – нахабства, знущання, сарказму, навіть презирства. Але не цього. Не турботи, не тепла в його погляді, не того ледь помітного сум’яття, що на мить прорізалось у його очах.

Я різко роблю крок назад Серце в грудях вистрибує, горло стискає, я ще сильніше ховаю себе під шаром байдужості, навіть якщо це вже не працює.

Макс прибирає руку, але його погляд не відпускає мене. Він зосереджений, прямий, надто уважний.

 – Що сталося вчора? – питає він низько, майже стиха, але кожне слово лягає мені на шкіру, як холодна вода.

Я стискаю пальці, збираю себе докупи, ковтаю хвилю емоцій.

– Все просто, – кажу рівно, хоча насправді голос трохи зрадницьки тремтить. – Мене не було там, де я мала бути.

– Чому?

– Через вас, – відповідаю прямолінійно, навіть не кліпнувши. – Я мала оголосити про заручини. Але… мене не було. Батько не терпить такого.

Його обличчя різко змінюється. Більше немає тієї показної байдужості – лише напруга, гостра, майже фізична.

Він знову робить крок до мене, і перш ніж я встигаю відступити, його пальці охоплюють моє зап’ястя. Легко, але досить міцно, щоб я не втекла.

– Гра закінчилася, Дашо, – його голос стає хриплим, а очі – темними, уважними, небезпечними. – Ти хочеш показатися сильною, але вчора, коли ти тікала… ти здавалася не такою вже й самовпевненою.

Я намагаюся висмикнути руку, але його хватка міцна. Очі палають.

– Що ти приховуєш? – питає він тихо, але це більше схоже на вимогу. – Розкажи, що відбувається насправді.

Я кусаю губу, стримуючи сльози, що підступають не від слабкості, а від злості на весь світ, на себе, на нього.

– Це не ваша справа, – шепочу крізь зуби, в голосі – все, що можу зібрати з гордості. – Просто не чіпайте мене.

Максим стискає пальці трохи сильніше, погляд гострішає.

– Занадто пізно, Дашо, – каже він. – Я вже втрутився. І я не зупинюся, поки не дізнаюся всю правду.

Максим відпускає мою руку, і я не думаю вдруге – одразу ж виходжу з кабінету. Двері зачиняються за моєю спиною, а я, здавалося б, маю видихнути. Та не виходить.

Серце стукає в грудях гучніше, ніж мої кроки по коридору. Я намагаюся зосередитись, змусити себе заспокоїтися, але виходить не дуже.

Я розумію його. Розумію, що він хоче зібрати картинку у своїй голові, бо все, що відбувається навколо мене – це суцільна плутанина. Я виглядаю як людина, яка сама собі суперечить: то впевнена, то тікаюча, то холодна, то налякана. Навіть він, з усім своїм досвідом і харизмою, не може розібрати, де правда.

Але річ у тому, що він не має знати правди. Йому це не потрібно. Це не його війна, не його проблеми, не його біль.

Навіть якщо… навіть якщо він би захотів допомогти. Хоча я сильно в цьому сумніваюся. Люди, як він, не допомагають просто так. А мені й без нових ілюзій вистачає хаосу в голові.

Я йду коридором, намагаючись стерти з обличчя зайві емоції, стискаю сумку, перевіряю телефон, удаю, що все під контролем. Поправляю волосся, ховаю червону щоку за шаром макіяжу, пригадую, що маю наступну пару.

Я швидко прямую до наступної аудиторії.

Краще вдавати, що нічого не сталося. Краще не думати про те, що буде далі, бо єдине, що я знаю напевно – нічого хорошого не буде.

Попереду – лише нескінченна гра на виживання. І поки що я в ній – відчутно програю.

Коли після останньої лекції до аудиторії заходить староста та озвучує, що куратор викликає Аліну, я автоматично напружуюсь. Аліна ж, навпаки, світиться так, наче виграла джекпот. Очі блищать, губи розтягуються в усмішці, вона майже підстрибує на місці.

– Можеш мене привітати, – шепоче вона мені на вухо, захоплено поправляючи волосся. – Він, мабуть, нарешті помітив мене!

Я хитаю головою, а всередині все холоне. Занадто великий збіг. Занадто логічно, якщо подумати, що Макс вирішив діяти інакше. Не може допитати мене – знайде слабке місце. Аліна – ідеальний варіант. Вона балакуча, емоційна, залипла на кураторі по самі вуха, тож легко потрапить у пастку.

Я хапаю її за руку, ледь не зупиняючи на півкроці.

– Аліно, слухай уважно, – кажу тихо, але серйозно. – Якщо розмова буде про мене, ти тримаєш язика за зубами. Ясно?

Аліна сміється, але в її очах з’являється розуміння.

– Ти думаєш, я здам свою подругу? – вона штовхає мене ліктем у бік. – Заспокойся, я ніколи не зраджу. Навіть якщо він… дуже переконливо проситиме.

Я криво усміхаюсь, але тривога не зникає. Знаю Макса. Якщо він щось задумав, то не зупиниться.

Аліна весело поправляє зачіску й майже стрибає в коридор, а я залишаюсь стояти, ковтаючи неспокій, що застрягає в горлі.

Щось мені підказує – це лише початок гри, де правила давно визначені не мною.