- Глава 12 -

Макс несе мене до виходу, не звертаючи уваги на мої спроби вирватись. На вулиці вітер холодом б’є в обличчя, але це нічого не змінює – я вже біля його машини.

Він відкриває дверцята, саджає мене всередину. Його долоні біля моїх плечей, він нахиляється, замикає простір, не даючи можливості вискочити. Наші обличчя так близько, що я відчуваю запах його парфумів, відчуваю, як його погляд просвердлює мене наскрізь.

Він насолоджується цією миттю, його усмішка – самовпевнена, небезпечна. А я реально злякана. Бо розумію, яку катастрофу може спричинити ця дурнувата витівка.

– Максе, – кажу вже майже пошепки, намагаючись хоч якось взяти себе в руки. – Ти не розумієш, що робиш. Це не гра. Твої ігри можуть все зруйнувати. 

Його погляд стає серйознішим. Він схиляє голову трохи набік, продовжуючи тримати мене у пастці своїх рук.

– Що саме вони зруйнують? Твій вигідний шлюб з тим хробаком? – цідить. – Ти так сильно боїшся втратити цей грошовий мішок?

– Так! – випалюю йому в обличчя. – Боюсь! 

Максим завмирає. Здається, не очікував від мене такої правди. Зараз мені абсолютно начхати на те, що він про мене думає. Головне – повернутися назад. Просто зараз. 

– Тоді йди, – Макс відступає і дає мені трохи простору для втечі. – Але знай, що я був про тебе кращої думки. 

Його слова роблять мені боляче, але я ніяк цього не показую. 

Я вистрибую з автівки, ніби з гарячого котла. Серце б’ється в горлі, руки ще трохи тремтять, а сукня заважає бігти, тому я підхоплюю її обома руками й мчу назад до входу, ковтаючи повітря.

Максим стоїть біля машини, його погляд свердлить мені спину. Я відчуваю, як він дивиться, майже фізично відчуваю цей важкий погляд. Але зупинятися немає часу.

Щойно я перетинаю поріг будівлі, як мене накриває черговий хвилеподібний страх.

Батько стоїть просто посеред коридору, високий, розлючений, очі – холодні й колючі, губи стиснуті в лінію. Я розумію, що він шукав мене. Саме мене.

Роблю глибокий вдих, вирівнюю плечі й крокую просто до нього. Усередині все стискається, але я знаю – відтягувати більше не можна.

Та тільки я наближаюсь, як він різко піднімає руку й… б'є мене долонею по обличчю. Голова сіпається назад, обличчя горить, у вухах гуде. Я ще не встигаю перевести подих, як бачу, що Макс уже тут. Позаду нас. Він зайшов услід, і… він усе бачив.

Його кулаки стиснуті, вилиці напружені, погляд – небезпечний. Він ніби ледве тримає себе в руках, щоб не втрутитися.

Батько теж помічає це. Його обличчя кривиться у фальшивій усмішці, він хапає мене за руку, різко тягне за собою у бік найближчої кімнати.

Двері зачиняються, і ми залишаємося вдвох.

– Чудово, – голос батька різкий і холодний. – Аукціон закінчився. Ми не встигли оголосити про заручини. Тому що ти, замість того щоб бути поруч із нареченим, бродила незрозуміло де.

Я мовчу, притискаючи долоню до палаючої щоки. Слова Максима ще звучать у голові: “Я був про тебе кращої думки.”

Батько робить крок ближче, очі холодні, тон жорсткий:

– Я вклав у цей вечір купу грошей і зв'язків, а ти все зруйнувала. Виклич таксі і їдь додому, щоб ніхто не бачив тебе в такому вигляді. Завтра поїдеш до батьків Тимура і проситимеш пробачення. Якщо ні – сама знаєш, що буде. 

Я стискаю пальці в кулак, усередині кипить злість, образа, страх. Але я вже не можу показати слабкість. Зараз – ні. Саме тому просто киваю, і батько йде, залишивши мене саму і геть розбиту. 

На щастя, мені вдається непомітно дістатися до вбиральні. Я йду швидко, голову опустила, плечі напружені – зараз найгірше, що може статися, це зустріти когось зі знайомих чи журналістів. Якщо мене хтось побачить у такому стані – скандал забезпечений.

Я зачиняю за собою двері, спираюся на раковину й лише тоді піднімаю погляд у дзеркало.

Очі блищать, губи тремтять, а на правій щоці – чіткий слід від батькової руки. Червоний, запечений, принизливий.

Сльози котяться самі по собі, гарячі, важкі, неконтрольовані.

Я хапаюся за край раковини так сильно, що пальці біліють, а нігті впиваються в кераміку.

Я розглядаю власне відображення, і бачу не ту дівчину, яку всі тут вважають гарною, успішною, нареченою ідеального кандидата. Я бачу себе – налякану, загнану, розбиту. Батьківське “ти повинна”, “ти мусиш”, “ти підеш” – звучить у голові, а щока горить вогнем, кожен сантиметр цієї плями – як тавро.

Я згрібаю сльози пальцями, обережно торкаюся шкіри – все пульсує. А потім згадую, що Максим бачив це. Він бачив, як мене вдарили. Він… бачив усе.

Це принизливо. Болісно. Жорстоко.

Я роблю ще один глибокий вдих, знову хапаюся за раковину, вдивляюся в дзеркало.

Треба триматися.  

Зараз я приведу себе до ладу. Зітру сліди сліз. Сховаю червону пляму макіяжем і поїду додому. А вже там дам волю сльозам і болю, який наче кислота роз'їдає мої нутрощі. 

Я викликаю таксі тремтячими пальцями. Стою біля виходу з готелю, опустивши голову, щоб не привертати уваги. Думаю лише про одне зараз: