- Глава 11 -

Даша

Я прокидаюся зранку з тією важкістю, яка осідає на грудях ще до того, як очі розплющуються. Сьогодні – той день. Той, якого я найбільше не хотіла.

Сьогодні благодійний вечір. Гучна подія, з камерами, з журналістами, з блиском і пафосом. І з найгіршим – оголошенням про наші з Тимуром заручини.

Мені хочеться просто зникнути. Випаруватись, провалитись під землю, заховатися, як у дитинстві, коли здавалося, що якщо заплющити очі – тебе не видно.

Але я доросла. І тут так не працює.

Замість того, щоб лежати й жаліти себе, я їду з Олесею до торгового центру. Вона, як завжди, на підйомі, хоче обирати сукні, захоплюється кольорами, фасонами, але я бачу, як вона кидає на мене тривожні погляди. Вона знає, як мені зараз.

– Ти повинна виглядати приголомшливо, – каже вона, тримаючи чергову вечірню сукню біля мене. – Навіть якщо тобі хочеться втекти.

– Хочеться – це м’яко сказано, – усміхаюся криво.

Я переміряю десятки суконь, не відчуваючи до них жодного інтересу. Всі ці блискітки, тканини, дорогі бренди – наче декорації до спектаклю, де я – головна героїня, яка грає не свою роль.

Після торгового центру ми йдемо в салон краси. Манікюр, зачіска, макіяж. Олеся говорить багато, щоб відволікти мене. Я намагаюся підтримати розмову, сміятися, реагувати, але в середині все стискається.

Час іде. Його не зупинити. Я затягую цей момент, як можу. Замовляю додаткову укладку, зайвий шар лаку для нігтів, просиджую зайві десять хвилин у кріслі візажиста, хоча вже давно готова.

Але вечір все одно настає.

Я стою перед дзеркалом у новій сукні – довгі ноги, відкрита спина, ідеальний макіяж. Збоку все виглядає бездоганно. Образ дівчини, яка йде на офіційний вечір, щоб разом із нареченим оголосити про щасливі заручини.

Тільки от всередині… порожньо. Я глибоко вдихаю і набираюся сил. Мені доведеться зіграти цю роль. Принаймні – сьогодні. Бо плани змінити сценарій у мене ще є.

Це ще не весілля. Я маю трохи часу, щоб врятуватися з цієї ситуації. І врятувати притулок. 

– Аліна передає привіт, – говорить Олеся, коли виходимо на вулицю. Вона якраз говорить по телефону з Аліною, яка сьогодні не змогла мене підтримати, тому що з'явилися інші справи. 

– І їй привіт, – кажу, шукаючи в сумці ключі від автівки. 

– Каже, щоб ти трималася, – додає Олеся. 

– Я намагаюсь. 

Усміхаюсь через силу й обіймаю подругу. Їду додому, щоб взяти іншу сумку, та знову ж таки трохи відтягую час. Тимур, мабуть, уже чекає. Ми домовлялися, що він забере мене о шостій, а зараз уже початок сьомої. 

Я тягну час, як можу. Їду додому, кидаю сумку на ліжко, блукаю квартирою без особливої мети, ніби шукаю привід залишитися тут ще хоч на кілька хвилин. Змінюю сумочку, поправляю сережки, перевіряю макіяж. Все ідеально. Зовні – бездоганно. Всередині – руїни.

Телефон вібрує. Це Тимур втрачає терпіння.

– Я вже біля твого під'їзду, – каже він. Його голос як завжди рівний, трохи владний. – Ти довго?

– Виходжу, – відповідаю коротко, кидаю погляд на себе в дзеркалі і виходжу з квартири.

На вулиці свіже повітря, легкий вітерець трохи охолоджує мою гарячу шкіру, але напругу не знімає. Бачу Тимура – він, як завжди, виглядає ідеально: дорогий костюм, відполіровані туфлі, розкішна машина чекає, наче сценічний реквізит.

– Ти запізнилася, – каже він, відкриваючи двері авто.

– Відтягувала цей момент, як могла, – відказую і сідаю в салон.

Він усміхається ледь помітно, наче його слова дійсно його веселять і заводить двигун.

Їдемо мовчки, але напруга між нами відчувається навіть крізь шкіру. Він думає, що все під контролем. Вони всі так думають. Але я знаю – у мене ще є трохи часу. І я все зроблю, щоб ніколи не виходити за Тимура.

Ми зупиняємося біля входу до готелю, і я автоматично кладу долоню на дверну ручку, хоча тіло опирається кожному наступному кроку. Зовні все виглядає як казка – розкішний фасад будівлі підсвічений теплими вогнями, червона доріжка, охорона, фотографи, натовп гостей у дорогих вбраннях.

Я глибоко вдихаю і виходжу з машини, як і має робити наречена з пристойної родини. Тимур одразу підходить ближче, бере мене під руку, наче мітить свою власність. Його долоня на моїй талії холодна й важка. Я натягую усмішку.

Всередині – справжній розкішний вечір: зал прикрашений кришталевими люстрами, білі й золоті тканини, столи з ідеальними сервіровками, келихи вже наповнені шампанським. Усюди блиск, запах парфумів, дзвін голосів і тихий акомпанемент оркестру.

Жінки – у вечірніх сукнях, дорогих прикрасах, чоловіки в строгих костюмах. Тут всі знають правила гри: усміхайся, вітайся, обговорюй погоду й бізнес, і роби вигляд, що все прекрасно.

Ми підходимо до батьків Тимура – його батько одразу кидає оціночний погляд на мене, мама натягнуто усміхається, ніби оцінює товар.

Я роблю вигляд, що мені все подобається, чемно вітаюся, стискаю долоню його матері й слухаю, як вони перешіптуються про гостей, про грандіозність вечора, про те, як красиво ми з Тимуром виглядаємо.