- Глава 10 -

Макс

Я стою, спершись на стіл, погляд все ще спрямований у зачинені двері, за якими зникла Даша. Вона пішла швидко, різко, так, ніби хотіла втекти не тільки від мене, а й від себе. Та занадто пізно – вона залишила слід. І цей слід я відчуваю кожною клітиною тіла.

– Максе, – голос Андрія змушує мене зрушити з місця. Він все ще стоїть біля дверей, підозріло зиркає на мене. – Ти можеш мені нормально пояснити, що тут, чорт забирай, відбувається?

Я розслаблено підходжу до стільця, сідаю, закидаю ногу на ногу й схиляюсь вперед, беру в руку ту саму запальничку і кручу між пальців.

– Та все просто, – кажу спокійно, наче це не особисте, а чергова ділова угода. – Твоя студентка виявилась трохи… з прибабахом.

Андрій хмуриться, схрещує руки на грудях.

– З прибабахом? Даша – одна з найкращих студентів на курсі. А ти до неї лізеш…

– Слухай, – я зупиняю гру з запальничкою, дивлюсь йому прямо в очі. – Я не лізу до неї. Я просто продовжую те, що між нами ще в клубі розпочалося. Ми переспали, а сьогодні я дізнаюсь, що вона заручена. І не просто заручена – а весілля вже майже на носі. Як я маю реагувати?

Андрій виглядає шокованим. Це і не дивно, бо новини дійсно такі, що мову віднімають.

– Весілля? – перепитує недовірливо. – Це що виходить? Даша зрадила своєму нареченому з тобою? Дивно. Вона не схожа на…

– Я теж так думав, – перебиваю, стискаючи щелепу. – Але повір, вона знає, як заплутати. Від неї більше туману, ніж ясності. Спочатку вона тікає з мого ліжка, наче її хтось переслідує, а сьогодні я дізнаюсь, що вона – наречена. І це… – я роблю паузу, ховаючи справжній підтекст за спокійним тоном, – це стало цікаво. Я хочу знати, навіщо вона це зробила.

Андрій зітхає, дивиться на мене, як на божевільного.

– Максе, ти ж завжди уникаєш подібного. Дівчата, які не знають, чого хочуть, тобі нецікаві. А тут…

Я усміхаюсь куточком губ, іскри холодної впертості палають у мені.

– А тут усе складніше. Вона – суцільна таємниця. Спочатку втеча. Тепер заручини. І ще цей її погляд, коли я торкаюсь до неї… Вона може грати роль, але всередині в неї – пожежа. І я хочу знати, звідки вона взялась.

Я підводжусь, залишаючи запальничку на столі, наближаюсь до Андрія.

– Не переймайся, – кажу тихо, але з тією самою впертістю в голосі. – Я знаю правила. В університеті вона для мене студентка. Але поза межами… Це вже зовсім інша історія. І я докопаюсь до істини.

Бо якщо вона думає, що може мене залишити з цими недомовками – вона погано мене знає. А я маю намір виправити це дуже скоро.

Покидаю будівлю універу і йду до своєї автівки. Сьогодні в мене є ще одна незавершена справа, яку я маю довести до кінця.

Я сиджу за кермом, тримаючи на сусідньому сидінні букет для мами – розкішний, із білих півоній та троянд. Хоч би як я не уникав сімейних зібрань, сьогодні вибору немає. День народження матері – те єдине, що змусило мене відкласти справи й перестати ховатися.

Та, хоч як смішно це звучить, весь шлях до маєтку я думаю зовсім не про маму.

Я думаю про неї. Про Дашу Ковальчук.

Достатньо було кілька годин, аби мій помічник поклав мені на стіл всю її біографію. 

Донька банкіра. Сім'я з грошима. Вихована, пристойна, ідеальна донька ідеальних батьків. 

Її наречений, Тимур – теж не перший зустрічний. Син впливових людей, бізнес на бізнесі, капітал на капіталі. Все, як у сценарії: родини домовились, діти розігрують шлюб за домовленістю, а між собою – холодний розрахунок. Нічого дивного.

Все стандартно. Все, як завжди.

Але що мене бісить – це те, що вона примудрилася мене обдурити. Не словами. Поглядом. Своєю грою. Тим, як здавалася справжньою тієї ночі. Як тремтіла під руками, як віддавалася емоціям – щиро, палко, так, ніби все, що було між нами – більше, ніж просто порив.

А потім зникла. Випарувалась із моєї квартири, залишивши по собі хаос і питання. Багато питань.

І все стало на свої місця. Гроші. Зручний шлюб. Легенда для родини. І я – маленький епізод у цій історії, випадковий, непотрібний, заборонений.

Вона переспала зі мною – а потім повернулася до свого ідеального життя, де все давно розписане по пунктам.

Я зціплюю зуби, стискаю кермо, відчуваючи, як знайомий холодний спокій повертається під шкіру.

Так, Дашо, ти граєш у дорослі ігри. І, здається, ще не зовсім розумієш, з ким.

Я кидаю погляд на букет, поправляю піджак. Маєток уже за кілька хвилин. Але думки про неї не залишають. І якщо вона думає, що ми закрили цю історію – вона глибоко помиляється.

Я докопаюся до всього. І я вирішу, коли поставлю в цьому крапку.

Я ненавиджу ці поїздки до маєтку батьків. Просто ненавиджу.

Не через сам будинок – він, як і має бути у таких родинах, великий, стильний, із тими дурнуватими вітражами, мармуром і садом, який коштує як квартира в центрі міста. Не через прислугу чи сімейні портрети в коридорі.