- Глава 9 -

Наступного ранку я їду в університет, щоб врятуватися від поганих думок. Звуки міста, нескінченні затори, гуркіт людей – усе це зазвичай дратує, але сьогодні навіть це здається ліпшим, ніж сидіти вдома на самоті зі своїми думками.

Єдине, що тішить – сьогодні немає пар з Максимом. Він має з'являтися лише раз на тиждень, і, слава Богу, той день був учора. Я морально не витримаю нової зустрічі після вчорашнього… того поцілунку… того погляду…

Сідаю за свою парту в аудиторії, намагаюсь сконцентруватись. Відкриваю конспект, слухаю викладача, записую щось у зошит. Зовні – все нормально. Я функціоную.

Але в голові… Кожна думка повертається до одного й того ж.

Притулок.

Батько.

Земля.

Сестра…

Мої пальці машинально водять по рядках зошита, але насправді я вже давно не тут. Перед очима – притулок і беззахисні тварини, яких врятувала моя сестра. Її мрія, її місце сили. Те, що вона виборювала роками, а тато готовий стерти це за один день, якщо я… скажу “ні”.

Я стискаю ручку так сильно, що вона мало не тріскає.

Дівчата штовхають мене з боків, шепочуть щось, намагаються повернути мене в реальність, але я лише киваю, майже не чуючи слів.

Я мушу щось придумати. Я мушу врятувати притулок. Себе. Пам'ять про неї.

Як би сильно я не старалася втекти в навчання – думки про все це чіпляються, як реп’яхи. І я знаю – поки не вирішу це, спокою мені не бачити.

Після закінчення третьої пари до нашої парти підходить староста й уважно дивиться на мене. 

– Дашо, Андрій Вікторович сказав передати, щоб ти зайшла до нього після пар, – говорить вона, а я напружуюсь. 

– А яка причина? 

– Не знаю. Він мені не доповідає, – знизує плечима і йде. 

– Як думаєш, чого хоче цей красунчик? – питає Аліна, яка в захваті від нашого куратора. 

– Думаю, він хоче поговорити про Макса, – зітхаю. – Тільки цього мені не вистачало. 

Остання лекція пролітає як одна мить, і мене це ще більше дратує. Я до останнього хочу відтягнути момент зустрічі з куратором, але все, що відбувається, явно не на мою користь. 

Я стою в коридорі перед дверима кабінету куратора і готуюсь до моральної атаки. Уже передбачаю, як Андрій Вікторович почне читати мені лекцію про межі, про репутацію, про кар’єру, яку я можу зруйнувати, якщо не буду стриманою. У голові вже готові сухі відповіді на всі його претензії.

Стукаю. Заходжу. І… завмираю.

На місці Андрія Вікторовича – мій кошмар.

Максим сидить, розслаблено відкинувшись у кріслі, закинув ноги на стіл так, ніби це його особистий офіс, а не кабінет куратора. В руках він крутить запальничку, клацаючи нею, то відкриваючи кришку, то закриваючи, а звук різко ріже повітря.

Та головне – це його погляд. Прямий, зухвалий, трохи зверхній. Він не просто дивиться – він  ковтає мене очима.

– Я думала, тут буде Андрій Вікторович, – кажу рівно, намагаючись не видати хвилювання.

Максим злегка усміхається, продовжуючи клацати запальничкою.

– Ти правильно думала, – його голос хрипкий, глибокий. – Але він раптово відлучився, тому зустріч з тобою проведу я. 

Я переводжу погляд з його обличчя на стіл, на його ноги, на ту саму запальничку, що продовжує ритмічно клацати.

– То ви спеціально підлаштували це? – уточнюю, стискаючи сумку у руках.

– А ти думала, що я змирюся, побачивши тебе в обіймах нареченого, і більше не з'явлюся? – відкидає запальничку на стіл, підводиться і йде до мене. Повільно, хижо.

– Ви перегинаєте, Максиме Павловичу, – кажу, роблячи крок назад, але зустрічаю спиною зачинені двері.

Він зупиняється переді мною, нахиляється, і я чую запах його парфуму, змішаний із легким ароматом кави.

Все занадто близько. Занадто знайомо.

– Можливо, – шепоче він. – Але я не з тих, хто легко здає позиції.

– Ви ж самі казали: студентка і викладач – різні світи, – нагадую.

– В стінах універу – так, – він усміхається, а очі блищать. – Але ти ж бачиш, межі розмиваються, Дашо. Особливо тепер, коли я знаю, що ти ще та брехуха. Зраджуєш нареченому зі мною. Як не гарно, Дашо. 

Максим торкається пальцями мого волосся, а я борюсь із бажанням вдарити його по руці. Насправді мені байдуже, ким Максим мене вважає. Я просто хочу вирішити більш нагальні проблеми. 

– Ви нічого про мене не знаєте, – карбую, ледве стримуючи лють. 

– Може, розкажеш? – він усміхається. – Буде цікаво послухати. 

Саме в цей момент двері відчиняються і б'ють мене по спині. За інерцією я падаю вперед, і якби не руки Макса, я б, мабуть, опинилася на підлозі. 

Я ледь стримую нервовий видих, бо ще трохи – і моя гордість би залишилася розмазана по підлозі, разом із самоповагою. Добре, що Макс схопив мене вчасно, хоча це лише додає пікантності моменту.