- Глава 8 -

Я повертаюся до столика з таким виглядом, ніби щойно вибігла з полум’я. У роті – солодкий присмак поцілунку, в грудях – серце, яке відбиває марафонський ритм. Долоні досі тремтять, хоча я ховаю їх під столом.

Сідаю. Примушую себе зробити ковток води, бо здається, що за ці кілька хвилин забула, як дихати. Погляд сам собою ковзає в бік, де ще кілька хвилин тому сидів Макс.

Порожньо. Його вже немає.

І я не знаю, чи мені від того легше, чи навпаки – ще гірше. Здається, він прийшов тільки для того, щоб вибити ґрунт з-під моїх ніг. Щоб увірватися в моє життя, у мою голову і вийти переможцем.

– Все гаразд? – питає Тимур, не відриваючись від телефону. 

– Угу, – киваю, хоч він і не дивиться. – Все добре.

Добре? Я сміюся подумки. Ні, нічого не добре. Бо я щойно дозволила собі занадто багато. Дала слабину. Дала йому себе – знову. І навіть зараз, сидячи тут навпроти свого “нареченого”, я відчуваю… його. Його руки. Його запах. Його смак.

Тимур щось говорить про майбутню вечірку, але я вже не слухаю. Я в іншому вимірі. В полоні емоцій, які не мають права на існування. І що найгірше – мені це подобається.

Я не їду додому після обіду з Тимуром. Просто не можу. Там стіни тиснуть, там усе нагадує, що я не належу собі. Натомість звертаю з основної дороги й мчу туди, де все ще є щось справжнє. Щось, що має для мене сенс.

Відчиняю вікно – вітер б’є в обличчя, волосся розвівається, але мені на це байдуже. Хочу хоч на кілька хвилин відчути свободу.

Притулок – це місце, яке зберігає шматочок моєї душі.

Тут завжди пахне соломою, кормом і життям. Чистим, не вигаданим. Тут немає масок. Тільки хвости, мокрі носики і вдячні очі.

Я виходжу з машини, і вже на підході до головної будівлі мене зустрічає стара лабрадорка Лея. Вона накульгує, але впевнено тягнеться до мене, і я одразу ж опускаюся навпочіпки, притискаючи її до себе.

– Привіт, моя дівчинко… – шепочу. – Я теж сумувала.

Далі – кілька кроків до улюбленої альтанки. Вона – мов тиха гавань посеред простору. У тіні старої яблуні, з виглядом на пасовище. Саме тут ми з сестрою сиділи довгими вечорами, плануючи, як врятуємо світ.

Сестра… Її вже три роки немає. А я досі іноді чекаю, що вона з'явиться з чашкою какао і скаже:

 “Не бійся. Ти сильна. Ми з цим впораємось”.

Але її немає. Є лише цей спадок – притулок, який вона заснувала, створила, виростила з любові. І батько, який тепер використовує це місце як спосіб маніпуляції наді мною. 

“Або весілля – або продаж землі, на якій знаходиться притулок. Вибирай”.

Так і сказав. Просто. Холодно. Розсудливо.

Наче це не місце пам'яті про його доньку, яка власноруч створювала дім для тварин. 

– Які люди! – до мене наближається Олена – вона головна тут. Цій жінці сорок чотири, і мені здається, що у неї надзвичайно велике серце. – Скучила за нами? 

– Типу того, – обіймаю її. – Як справи? 

– Давай присядемо, – Олена киває на лавку, і ми сідаємо одна навпроти одної. Лея вмощується біля моїх ніг, і я уважно дивлюсь на жінку. 

– Щось не так? 

– Твій батько наполовину врізав фінансування притулку, – говорить Олена, а моє серце падає в п’яти. – Ходять чутки, що він вже знайшов людей, які готові купити землю. 

– Ти жартуєш? – видихаю. – Він обіцяв мені. 

– Я не знаю, Дашо, – Олена зітхає. – Мабуть, тобі варто з ним поговорити.. 

В цей момент мене така злість накриває. Я навіть дістаю з сумки телефон, щоб набрати тата, але вчасно себе зупиняю. Розмова по телефону нічого не дасть. Я маю поговорити з ним віч-на-віч. 

Олена мовчки спостерігає, як я судомно стискаю телефон у долоні. Сама ж при цьому виглядає втомлено. Її очі – не як у тієї вічно усміхненої, повної віри жінки, яку я знала. Вони змучені. І в них – страх.

– Це не справедливо, – шепочу, більше до себе. – Він же знає, що це єдине, що залишилось мені від неї. 

Олена нічого не каже. Вона просто бере мене за руку, стискає, і я відчуваю в її дотику стільки підтримки, скільки ніхто інший мені не може дати. Вона все розуміє. Вона тут із самого початку. Вона подруга моєї сестри і жодного разу не підвела її, а потім і мене. 

Олена була поруч і в той день, коли я ридала після похорону Єви. Обіймала мене і запевняла, що ми будемо берегти цей притулок у пам'ять про неї. І що тепер? Ми не впоралися? 

– Ти сильна, Дашо, – тихо каже вона. – Але іноді навіть сильні мають право боятись.

– Я не боюсь, – різко відповідаю. – Я… злюся. На нього, бо батько вкотре намагається мене надурити. 

Я різко встаю. Телефон в руках тремтить. Ні, це не буде ще одне мовчання. Не буде чергове “так, тату, як скажеш, тату”.

– Я поговорю з ним, – кажу твердо. – Особисто. І якщо він таки вирішив знищити притулок – хай дивиться мені в очі, коли це робить.

Олена підводиться слідом.