- Глава 7 -

Я стискаю пальці сильніше, ніби тільки так можу втримати себе від того, щоб не вибухнути прямо зараз.

– Цікаво, – кажу нарешті, піднімаючи голову вище. – Ви впевнені, що я про ту ніч взагалі думала?

Максим не змінюється в обличчі, але його щелепа смикається. Мовчить, просто дивиться. А я вже не зупиняюся.

– Якщо вам так важливо зберігати діловий вигляд – чудово. Але не треба приписувати мені намірів, яких не було. Я вийшла, бо мені було погано. Все. І не через вас. А через своє життя.

Максим нахиляється вперед, кладе лікті на стіл і стискає пальці в замок. Погляд пильний, але вже не такий холодний. Він мовчки вивчає мене, ніби щойно побачив уперше.

– Пробачте, що покинула аудиторію, нічого не сказавши, – додаю. – Це була моя помилка. Цього більше не повториться. А те, що було між нами… я думаю… нам просто варто забути. 

– Забути? – Максим повільно підводиться, а мені кортить зробити крок назад. Саме в цей момент складається враження, що кабінет куратора занадто крихітний для нас двох. 

– Забути, – повторюю. – Ви ж самі сказали, що ми тепер викладач і студентка, тому… 

– Дашо, – Макс обходить стіл і робить ще крок до мене. Зупиняється навпроти. – Викладач і студентка ми в стінах цього універу, а поза ними – вже ні. 

Чомусь у мене збивається дихання від його погляду. Відчуваю, як червоніє обличчя, і таки роблю крок назад, але позаду мене двері, яких торкаюсь спиною. 

Мене дратують власні відчуття, яких в принципі не повинно бути. Проблем і так багато. Не хочу, щоб до них доєдналася ще одна. Мій викладач. 

Саме в цей час телефон у сумці починає дзвонити, і, щоб відволіктись, я дістаю його і мало не закочую очі. Це Тимур. Просто чудово. 

– Мені треба йти. Якщо ви закінчили… 

Максим так різко виставляє вперед руку, що я сіпаюсь. Тепер його долоня торкається дверей просто поруч з моїм обличчям, а він сам нахиляється ще ближче. 

– Ти сказала, що маєш проблеми. Я можу тобі допомогти? – питає хрипло. – Все-таки не чужі люди. 

– Сумніваюсь, – фиркаю. – Все, що могли зробити – ви вже зробили. 

Максим відступає, а я полегшено видихаю. Залишаю його кабінет, не прощаючись, і мчу коридором до виходу. Мені терміново треба на свіже повітря, інакше знову накриє розпач. 

Я виходжу з корпусу, дихаю на повні груди. Небо – синє, прозоре, а повітря свіже, ніби хтось щойно відкрив вікно у задушливій кімнаті. Мені потрібно було це – відірватися від Максима, від його погляду, від того, як він стояв надто близько, надто… неправильно, як для викладача.

Оглядаюся навколо, намагаючись знайти хоча б когось із дівчат, але ніде ні Аліни, ні Олесі. Телефон мовчить. Всі, як завжди, зникають у той момент, коли мені найбільше потрібно хоч щось нормальне. Тому я прямую туди, де принаймні буде тиша – до машини.

Я вже майже доходжу до парковки, коли… Зупиняюсь різко, як від удару. Ноги не слухаються. Там, поруч із моїм Міні-Купером, стоїть Тимур.

У його руках – величезний букет білих троянд. Ідеально сформований, обгорнутий у дорогу крафтову упаковку, перев’язаний стрічкою, мабуть, кольору слонової кістки. Його костюм, годинник, поза – все ідеальне. Ніби він – з обкладинки глянцю тільки що зійшов.

А я… я в паніці озираюся навколо, шукаючи хоч якусь шпарину, щоб втекти, але пізно. Він вже побачив мене. Піднімає руку, махає привітно – з тією самою фальшивою усмішкою, яка завжди більше схожа на жест власності, а не радості.

– Дашо! – його голос гучний, щирий… напоказ. Люди поруч озираються. Студентки округлюють очі від краси й харизматичності цього хлопця. Але не я. 

Я підходжу. Не тому, що хочу. А тому, що тікати – значить роздмухати драму ще більше.

– Привіт, – кажу стримано.

– Ось, – Тимур простягає мені троянди. – Для тебе. Я думав, що після вчорашнього тобі буде приємно.

Після вчорашнього… Після того, як мене змусили мовчати й ковтати плани на майбутнє, про які я й чути не хотіла?

– Дякую, – кажу й беру букет, бо відмовитись – означає почати суперечку прямо тут. А я не витримаю ще однієї. Не зараз.

– Можемо поїхати кудись пообідати, – пропонує Тимур. – У мене столик у “Сьомому небі” замовлено. 

І тут мені хочеться закричати або закотити очі до неба. Тимур знову не залишає мені вибору. Він замовив столик ще до того, як дізнався, чи буде в мене можливість або бажання піти. 

– Дашо, це всього лише година твого часу, – продовжує Тимур. – До того ж я хочу дещо обговорити. 

Я хочу відповісти, але саме в цей момент помічаю Максима неподалік. Він завмер біля свого позашляховика і за нами спостерігає. Мабуть, не очікував, що у мене можуть бути залицяльники. Цікаво, що він скаже, коли дізнається, що я практично заручена. 

– Добре. Їдемо, – кажу, а Тимур широко усміхається і цілує мене в щоку. 

Він йде до своєї автівки, а я сідаю у свою. Перед тим як покинути парковку, помічаю погляд Максима, спрямований просто на мене через лобове скло. Він злий. Невдоволений. Але саме зараз мені повністю начхати на його почуття.