- Глава 6 -

Сонце ще не встигло піднятися високо, але на території університету вже людно. Студенти розсідаються на сходах, розпаковують каву в стаканчиках і позіхають з книжками в руках. Усе, як завжди. Занадто буденно, щоб хоч трохи відповідати стану мого внутрішнього світу.

Я під’їжджаю трохи раніше, ніж зазвичай, бо знаю: мені потрібно побути з дівчатами. Просто сісти й виговоритись. Вони вже чекають – Аліна в яскравій куртці й з кавою, Олеся в теплій кофті, з ногами підібраними під себе на лавці. Вони махають мені ще здалеку.

– Ну, давай, сідай і говори, – не витримує Аліна ще до того, як я встигаю віддихатись. – Ми вночі так і не змогли нормально заснути після твого “все розповім завтра”.

– Може, це не найкращий час… – починає Олеся, але я вже сідаю між ними й просто зітхаю. Глибоко. – Вчора я змогла лише одне повідомлення відправити в наш спільний чат, бо сил на більше просто не було. 

– Це був жахливий вечір. У них усе вже вирішено, – кажу. – Весілля. Сукня. Навіть дата, мабуть, десь уже в календарі стоїть червоним. У суботу благодійний вечір – саме там оголосять про заручини. А потім – Мілан. Сукню вибирати. Щоб я була ідеальною з усіх боків.

Дівчата мовчать. Аліна дивиться на мене з такою люттю, ніби ось-ось підніметься і влаштує революцію. Олеся стискає мою руку.

– Це якийсь грьобаний театр абсурду, – нарешті каже Аліна. – І ти в головній ролі, тільки сценарій написаний не тобою.

– Усе так, – усміхаюся гірко. – Вони мене не питають. Вони просто повідомляють. І я знаю, що як тільки скажу “ні” – все полетить шкереберть. Розвалиться і моє, і чиєсь життя. Батько не пробачить. Він забере те єдине, що тримає мене на плаву.

– Але ти не хочеш цього весілля, – тихо каже Олеся.

– Ні. Не хочу. Тимур – це... це не про любов. 

В очах Олесі – жаль. В очах Аліни – лють.

– Але ти вийдеш за нього, – каже Аліна після паузи. – Бо не маєш вибору, так?

Я мовчу. Просто кліпаю очима, щоб не розплакатись прямо тут, на очах у всього університету.

– Дашо, ми з тобою, – шепоче Олеся, обіймаючи мене. – І якщо буде хоч найменший шанс щось змінити – ми зробимо це разом.

Я киваю. Вони не можуть змінити мого становища. Але їхня присутність – це вже багато.

Ми заходимо до аудиторії трохи раніше – щоби зайняти улюблені місця в другому ряду. Я ще наполовину у вчорашньому вечорі, в голові – лунають фрази про весільну сукню, Мілан, і “ти будеш найщасливішою дружиною”, коли раптом помічаю його.

Максим Терещенко вже тут. Сидить за столом викладача з таким виглядом, наче не просто проводить пару, а керує цілою країною.

Його костюм – темно-графітовий, бездоганний, з м’яким відблиском під світлом ламп. Сорочка біла, манжети трохи визирають з-під рукавів, на зап’ясті – годинник з чорним ремінцем. Нічого зайвого. Стримано. Дорого. 

Він не говорить. Просто спостерігає. Його погляд ковзає по студентських обличчях – спокійний, але надто уважний, майже як у хижака. Всі одразу трохи випрямляються. Навіть Аліна, яка зазвичай розвалюється на парі, цього разу сидить як відмінниця.

Я вже майже сідаю, коли його очі зустрічаються з моїми.

Погляд прямий. Різкий. Той самий, що змушував мене тремтіти в напівтемряві. Але сьогодні.. нічого не стискається всередині. Ніяких іскор. Ніякого магніту. Тільки спокійна порожнеча. Бо на фоні вчорашнього – його гра вже не здається небезпечною. Вона здається просто грою.

Я відводжу погляд. Сідаю поруч із дівчатами, розгортаю зошит і спеціально не дивлюсь у його бік.

Але відчуваю – він все ще дивиться. 

Щойно Максим починає говорити – аудиторія змінюється. Шепіт вщухає. Рухи завмирають. Усі, як один, повертають голови в його бік. І я теж ловлю себе на тому, що не можу не слухати.

Його голос глибокий, спокійний, упевнений. Не підвищує тон, не грається словами – говорить чітко, грамотно, із тим внутрішнім стрижнем, якого не підробити. Він не просто читає лекцію – він говорить так, ніби прямо зараз веде переговори на мільйони, і при цьому має час навчити нас, як робити це правильно.

Розповідає про реальні кейси. Про провали, яких не уникнув. Про рішення, які стали переломними. Про ризики, які не кожен би наважився взяти на себе. Жодного пафосу – лише логіка, досвід і стратегія. І всі ми.. ковтаємо ці слова.

Аліна штовхає мене ліктем і шепоче:

 – Я закохуюсь. І це серйозно.

Я лише усміхаюся, але не відповідаю. Так, цей чоловік вміє бути переконливим. 

Максим Терещенко – не просто успішний. Його інтелект, сила, вміння тримати увагу – усе це справжнє. І я, хоч би як не хотіла, змушена визнати: у цій справі він геній. І тут я можу лише схилити голову.

Але тільки тут.

Бо поза цим – у всьому, що було між нами тієї ночі, у всьому, що відбувалося після – я не бачу величі. Не бачу чогось світлого. Тільки порив, помилку, приглушену слабкість. 

Я хочу забути. Забути, як його дотик змушував мене дихати частіше. Забути, як його поцілунки затьмарили все. Забути, як тікала вранці, сподіваючись, що ми більше не зустрінемось.