- Глава 5 -

Машина плавно звертає з головної дороги на довгу алею, обрамлену туями. Перед нами виростає будинок – точніше, маєток. Білий фасад, колони, велике скляне фоє й балкон з кованими поручнями. Вікна світяться теплим жовтим світлом, і здається, що це має бути затишно. Але я знаю – це ілюзія. Тут усе для показу. Усе – ідеальна картинка.

Тимур паркує машину біля входу, а я, вийшовши, одразу відчуваю аромат саду. На ґанку нас зустрічає його мати – висока жінка з обличчям, що давно не знало щирих емоцій, у вечірній сукні та діамантах, які, здається, важать більше, ніж вона сама. Вона цілує мене в щоку, ледь торкаючись шкірою губ, як вишколена актриса світського етикету.

– Дашо, яка ти прекрасна сьогодні, – каже вона голосом, від якого холодно.

– Дякую, – відповідаю чемно, бо інакше – отримаю її невдоволення. 

Батько Тимура вже сидить у вітальні, поруч – мої тато й мама. Всі з усмішками, що насправді схожі на маски. Я впевнена, тут би навіть тарілки не посміли тріснути без дозволу господарів.

– Нарешті! – вигукує мій тато, коли ми з’являємось у дверях. – Ми саме говорили про тебе, Дашо.

Хто б сумнівався.

– Сподіваюсь, нічого надто серйозного, – намагаюсь жартувати, але ніхто не сміється. Всі вже в режимі обговорення майбутнього.

За кілька хвилин ми сідаємо за стіл. Білий лляний обрус, кришталеві бокали, срібні прилади. Перед кожним – вишукані страви, які шкода класти до рота.

– Ну, – каже батько Тимура, наливаючи собі вина. – Перший день навчання вже позаду. Дарино, ти ж останній курс, так?

– Так, – відповідаю, усміхаючись через силу.

– От і чудово, – додає моя мама, – бо тепер можна починати говорити серйозніше про майбутнє.

Я роблю ковток води, тому що знаю – далі буде гірше.

– Ми з татом вважаємо, що вже можна планувати весілля, – додає вона, звертаючись до мене, але очі її спрямовані на тата Тимура. – Ви теж так вважаєте? 

– Повністю підтримую, – підхоплює батько Тимура. – Не варто з цим затягувати. Останній курс не настільки важливий, щоб через нього ще рік чекати. 

Я відчуваю, що мене зараз знудить. От правда. Просто на цей ідеальний стіл. 

– Весілля буде гучне, – каже мама Тимура з фальшивим ентузіазмом. – У Франції або в Італії. Ми розглядали Віллу д’Есте. У вас будуть чудові світлини, Дашо.

Усі говорять. Їхні голоси звучать, ніби мене вже немає тут. Ніби я не особа, а деталь інтер'єру. Мені хочеться крикнути, вибухнути, зіпсувати цю театральну сцену. Але я лише обережно кладу прибор на тарілку, випрямляю спину і, посміхаючись, кажу:

– Дайте мені хоч цей рік закінчити. Без весільних суконь і фотосесій. У нас буде час для всього, правда?

Тато кидає на мене той самий погляд, що завжди означає: ти – не в позиції щось вирішувати. А я дивлюсь йому в очі, і в мені прокидається знайомий опір.

Сміх батька Тимура ріже повітря, як ніж по тонкому кришталю. Такий гучний, показовий, майже образливий. Мені здається, що навіть люстра над столом здригнулась.

– Навчання? – повторює він, відкидаючись у кріслі. – Дашо, люба, та навіщо воно тобі? Мій син цілком може тебе забезпечити. Усе життя. Розкіш, комфорт, жодних турбот. У тебе не буде потреби працювати – саме цим він і займеться.

Я завмираю. В моїй голові порожньо на мить, але тільки на мить.

– Ми з твоїм батьком, – продовжує він, жестом вказуючи на мого тата, – розуміємо, що діти хочуть жити своє життя, але... реальність в іншому. Ви маєте шанс створити сильний союз. Бізнесовий. Потужний. А кохання? – він усміхається, але в його очах зневага. – Кохання – це вигадка для наївних. Ми не тому сидимо на вершинах, що гналися за романтикою.

Його слова залишають на мені шрами ще до того, як я встигаю осмислити, що він щойно сказав. Я обережно опускаю келих на стіл і повільно вдихаю.

Погляди – всі на мені. Татові очі – суворі, як завжди. Мамині – повні тривоги, але вона мовчить. Тимур сидить поряд, мовчазний, не дивиться в мій бік. Він погоджується. Він завжди погоджується з батьком.

А всередині в мені здіймається буря.

– Цікаво, – кажу тихо, але чітко. – Тобто я – це вклад. Правильно?

– Дарино, не перегинай, – втручається мій батько з тінню попередження в голосі.

– Ні, просто хочу зрозуміти, – я вже не усміхаюся. – Яка моя роль у цьому союзі? Сидіти вдома, мовчки кивати, коли мій чоловік ухвалює рішення, і прикрашати вечері, як ця? А ще краще народити йому дітей, щоб вже точно союз не розвалився, і тоді всі будуть щасливі. 

– Саме так, – з усмішкою каже батько Тимура. – Ти розумна дівчина. З часом звикнеш і до цього.

У мене все стискається всередині. Я хочу бути сильною. Хочу вилити вино в обличчя батька Тимура, бо цього чоловіка я на дух не переношу. Чомусь він думає, що я повинна в ноги йому падати і дякувати за те, що його син обрав мене. 

Але вся справа в тому, що Тимур мене не обирав. Точно так само, як і я його не обирала. Це наші батьки зустрілися і подумали, як було б чудово звести нас разом.