- Глава 3 -

На парковці вже видно дівчат. Аліна стоїть, схрестивши руки на грудях, з таким виглядом, ніби збирається допитувати мене в стилі СБУ. Олеся сьорбає каву з паперового стаканчика і поглядає на мене поверх темних окулярів, усміхаючись краєчками губ.

– Ну і? – вигукує Аліна ще до того, як я встигаю зачинити двері машини. – Ти хоч усвідомлюєш, що ми мало не найняли приватного детектива?

– А я думала, що найняли, – жартую, підходячи до них та обіймаючи Олесю. – Але ви б і так мене знайшли, правда?

– Не тягни! – Аліна мало не смикає мене за рукав. – Кажи! Як усе було? Ти з ним переспала чи до цього не дійшло? 

Я дивлюсь на них й усміхаюсь так, як тільки можна після ночі, що увійде в персональний топ-3 моїх божевільних рішень.

 – Ну що, дівчата… – кажу я, притримуючи сумку й ковзаючи пальцем по залишку сліду на ключиці. – Це було шалено, але я не шкодую. 

Поки йдемо до корпусу, розповідаю подругам усе, і вони настільки захоплюються тим, що чують, що навіть не знають, що сказати. Всередині будівлі багато студентів, тому нам доводиться проштовхуватися до потрібної аудиторії. 

Зупиняємось біля вікна навпроти потрібних дверей, і подруги починають ставити мені запитання. 

– Я знала, що ти божевільна, але не думала, що настільки, – хмикає Аліна. – І як тобі ніч з тим красенем? Якщо ти втекла, то можна подумати, що не дуже. 

– Мені сподобалось, – усміхаюсь. – Дуже. Але це була всього лише іскра. Вона спалахнула минулої ночі, а на ранок згасла. 

– Звучить дуже романтично, – втручається Олеся. – Але я все одно не розумію. Ти могла відмовитися. Не їхати до нього. Чому погодилася?

– Так-так, – додає Аліна. – Ти ж не з тих дівчат, які кидаються в ліжко до першого-ліпшого чоловіка. Що сталося вчора? 

– Система дала збій, – знизую плечима. – Насправді я не знаю, дівчата. Мені просто захотілося. Хоча б на одну ніч стати іншою. 

– А якщо ви зустрінетесь знову? – питає Олеся. – Що тоді робитимеш? 

– Це виключено, – усміхаюсь. – Такий чоловік не тиняється в тих місцях, які відвідую я. 

– Але в клубі ви зустрілися, – хмикає Аліна. 

– Це клуб. Я не часто там буваю, щоб подібним перейматися. 

На щастя, подруги дають мені спокій, тому що студенти заходять до аудиторії, і нам треба йти. Скоро з’явиться наш куратор, Андрій Вікторович, і він не любить, коли хтось запізнюється.  

Ми проштовхуємося крізь натовп до аудиторії, хтось сміється, хтось ще не може знайти свою групу, але ми – як завжди разом. Міцне тріо. Наші голоси змішуються з гулом студентського натовпу, та коли я згадую вчорашнє, здається, ніби весь світ на мить затихає.

– Все одно не віриться, – бурмоче Олеся, коли ми заходимо до аудиторії і займаємо свої місця в другому ряду. – Ти така зібрана. Контроль – твоє друге ім’я. А тут… бах – і ніч із незнайомцем.

Я усміхаюсь куточками губ і притуляюсь до прохолодного столу.

– Я просто дозволила собі бути слабкою. Не в плані беззахисності, – додаю, помітивши, як Аліна вже відкрила рота, – а в плані бажання. Без контролю, без аналізу, без “а що потім”. Просто відчула момент. І пірнула в нього.

– І що, не шкодуєш? – голос Аліни вже не такий гострий, як зазвичай. Він майже лагідний.

– Ні, – відповідаю чесно. – Шкодую тільки, що ніч така коротка.

Подруги усміхаються, кожна по-своєму. Олеся з мрійливістю в очах, Аліна – з тією хижою іронією, що в неї завжди на обличчі, коли вона заінтригована.

– Ну, якщо ти колись захочеш стати іншою на ще одну ніч, – каже Олеся з лукавим блиском, – скажи нам. Ми підготуємо список гідних кандидатів.

– З фото і резюме, – підхоплює Аліна. – І без варіантів “втекти вранці”. Хоча… це, мабуть, було видовищно.

Я сміюся, і щось у грудях стискається – не від жалю, а від тихого задоволення. Я дала собі свободу. І не прогадала.

Всі студенти займають свої місця, і в аудиторії стає тихо. Куратор заходить останнім і прямує до столу в центрі зали. 

– А якщо доля вирішить, що вам обов'язково треба зустрітися ще раз? – шепоче Олеся мені на вухо. 

Я мовчки зиркаю на неї, а потім опускаю погляд на аркуш перед собою. Поки що важко відповісти на її запитання. Але точно знаю одне: якщо Макс ще колись з’явиться на моєму шляху… система дасть збій знову.

У класі стихає гул розмов, щойно Андрій Вікторович відкашлюється привертаючи до себе увагу. Він, як завжди, у класичному костюмі без зайвих деталей – темно-синій піджак, білосніжна сорочка, годинник із чорним ремінцем і легкий аромат парфуму, що чомусь завжди викликає асоціації з літніми дощами.

– Увага, прошу хвилинку тиші, – спокійно каже він, проходячи повз нас і зупиняючись біля кафедри. Його погляд ковзає по аудиторії – уважний, розумний. Дівчата мліють, навіть ті, хто цього не показує. Але тільки одна не приховує свого захвату. Аліна.

Вона миттєво випрямляється, притискає підборіддя до плеча й напівпошепки каже:

 – Господи, він ще красивіший, ніж я пам’ятала. Я б слухала, як він читає інструкцію до пральної машини усе своє життя.