~~7. Прокататися на байку.~~
~~10. Спробувати викурити сигарету.~~
Ранок був огидним. Майже півтори години я не міг позбутися нудоти, а після того, як підвівся, голова розболілася нестерпно.
Наче останній день на лікарняному ліжку, під крапельницею. Але в цю мить я вирішив не дозволити хворобі перемогти. Зараз я вдома. І замість того, щоб лежати і жаліти себе, я вирішив жити — хай навіть із відчуттям болю.
Я не пошкодував про це жодного разу. Єдине... мені справді страшно: я щойно все це здобув. Кохання, друга... Я не хочу це втрачати. Не хочу. Будь ласка, Боже, дай мені більше часу. Це те, чого я справді хочу. Благаю... виконай одне це бажання.
Коли стало легше, я вирішив відволіктися і випадково натрапив на новину про косплей-фестиваль, який пройде в нашому місті. Це як втілення дитячої мрії — завжди хотів потрапити на таке, але чомусь тримав себе в руках.
А зараз, більше ніж будь-коли, хочеться все встигнути. Побачити щось яскраве, поки є можливість. Кожен день стає дедалі важчим. Слабкість, біль у кістках, кров із носа, головні болі — ці симптоми мучать мене дедалі частіше. Але я не хочу турбувати маму. Не хочу, щоб вона бачила мою хворобу. Хочу, щоб вона пам'ятала мене таким, яким я був: живим, щасливим, без жалю про минуле.
Потім я знову зв'язався з Фредом. Ми зустрілися в кафе, коротко поговорили, а потім він вийшов на вулицю покурити — і я пішов за ним.
— Упевнений, що ти Джордж? — запитав він, примружившись і розглядаючи мене.
— А що, не схожий?
— Та просто не можу повірити.
Я спочатку завмер, а потім сказав:
— Та ну тебе.
Взяв сигарету, затягнувся — і ледь не задихнувся. Кілька разів закашлявся, і Фред знову почав реготати.
— Як можна це курити? Це ж отрута!
Я викинув сигарету й запив водою, намагаючись не поперхнутися.
— Що ти ще хочеш, Джордж? — запитав він, коли я отямився.
— Навчи мене кататися на байку, — сказав я і якось одразу втратив увесь страх.
Фред лише подивився на мене, як на дитину, і зітхнув.
— Ти зовсім з глузду з'їхав, а? Але гаразд. Вчу.
Так ми провели день. Але щось було не так. Я відчував: це не просто приємний день. Це майже останній шанс. Усе, що я міг зробити, — встигнути відчути, поки ще можу.
Увечері я повернувся додому. Мама накрила на стіл. Як завжди — з усмішкою, із турботою. Ми поговорили, як завжди, про дрібниці: хтось щось забув, хтось щось купив. Дивлюсь на них — батьків, брата — і серце стискається. Відчуваю, що це може бути останній вечір із ними. Це страшно. Це гризе. Але я не можу їм сказати. Не можу їх засмутити. Не можу зруйнувати цей маленький світ.
— Як ти? — питає мама, намагаючись зазирнути мені в очі.
— Все нормально, — відповідаю, ледь стримуючи сльози.
Я не хочу, щоб вони бачили мене таким. Не хочу, щоб вони переживали. Кидаю погляд на своїх. Роблю вигляд, що все гаразд. Сиджу за цим столом, слухаю їхні розмови. Вони не знають, що я відчуваю. Не знають, що кожна мить може бути останньою.
І я мовчу. Бо не можу сказати.
#?? в Любовні романи
#?? в Короткий любовний роман
#?? в Молодіжна проза
#?? в Підліткова проза
Відредаговано: 21.11.2026