1 Руся

Я ніколи не отримувала задоволення від пограбувань чи групових нападів. Це занадто грубі, пацанські методи. Інша річ – розвести лоха на гроші. Ось, де можна проявити всі свої ресурси: зовнішність — дякую батькам, що дали мені хоч це — розум, хитрість та сміливість. Подейкують, я зі своїми даними могла б досягти набагато більшого. Стати бізнеследі чи, наприклад, акторкою, проте доля вирішила інакше… Та я й не скаржусь. Врешті-решт, теж час не марнувала:  в свої двадцять п’ять маю власний… скажімо так, колектив однодумців і знаю сотню способів здобути легкі грошенята. До речі, про способи. Мій улюблений – продаж Айфона без Айфона. Перевірений роками, довершений та безпрограшний. Якраз цим я і займалася того дня.

В дешевому кафе на околиці Троєщини грали торішні хіти. Відвідувачів було мало, сонна офіціантка куняла, спершись на барну стійку. Я сьорбала каву й терпляче чекала, поки хлопець навпроти мене роздивиться наживку.

— Так, дійсно новенький, — промовив, пожираючи очима то телефон, то моє декольте. На примітку майбутнім аферисткам: цицьки – половина успіху операції. Вони допомагають розсіяти увагу клієнта краще за усіляке НЛП. – А чому продаєте?

Ось і головне питання. Все по сценарію.

— Сумна історія… — зробила максимально засмучене личко. – Колишній подарував після того, як переспав з моєю найкращою подругою. Думав, якщо подарує круту іграшку, то я відразу його пробачу. Але цей телефон – лише згадка про біль, який я пережила. Не хочу… Краще вже залишусь зі своїм старим Самсунгом. Тим паче, мені потрібно почитати життя з чистого аркуша, і гроші не завадять.

— Тому і ціна така низька?

— Авжеж, — я видушила сльозу. – Вибачте, що вивалила на вас усі подробиці.

— Нічого! Я все розумію… Гаразд, беру, — хлопець дістав гроші з гаманця. Кульмінація наближалася. – Вісім тисяч, як і домовлялися.

А тепер майстер-клас по артистизму він Руслани Соболєвої, тобто від мене:

— Вісім? – захлопала вологими віями. – Я ж просила дев’ять…

— В оголошені написано вісім.

Я схопилася за голову.

— Мабуть, зовсім затуркалась! Останнім часом геть розсіяною стала… Стрес, дається в знаки. Вибачте, за вісім не можу, це занадто дешево. В магазині такий майже двадцять тисяч коштує.

Тепер найголовніша маніпуляція: щедро поливаючи столик сльозами, я поклала Айфон назад у коробку, а ту – в сумочку. Покупець, як і належить, розізлився:

— Виходить я дарма сюди їхав? Ви ж самі ціну виставили! – заскиглив він. — Можу, хоч зараз ОЛХ відкрити.

Я зобразила вагання, подумки порахувала до десяти.

— Ну гаразд, — зітхнула. – Маєте рацію, так не можна. Забирайте за вісім…

Згребла грошенятка. Це було знаком для мого помічника, котрий вже занудьгував під вікном. Сєня вмить набрав номер нашого клієнта й, представившись менеджером банка, став запудрювати йому мізки. Я тим часом дістала коробку-близнюка:

— Певно, у вас там щось важливе… — прощебетала, поклавши перед хлопцем покупку. – Ось, ваш Айфон. Не буду відволікати! Всього хорошого.

А тепер вшиватися. Швидко, як блискавка. Поки чувак не зрозумів, що в коробці не телефон, а шматок господарського мила.

Я вибігла з кафе, звернула за ріг й, пірнувши в найближчий закапелок, зняла перуку. Нехай тепер пошукає блондинку… Радіючи черговій перемозі над людською довірливістю, поправила зачіску – незмінне каре, нафарбувала губи та посміхнулась своєму відображенню на екрані мобільного.

Настрій помітно покращився. Сонечко сяяло, пташки співали, а в гаманці лежав стос свіженьких купюр. До всього я надала цінний життєвий урок черговому бовдуру. Та мені за таке ще й доплачувати треба!

— Громадянко Соболєва! – почувся грубий голос за спиною. Засмерділо копами. – Зупиніться.

А все так добре починалося… Невже засідка? Дідько! Довелось обернутися.

— Вибачте, панове, — промовила з максимальною шанобливістю. – Я поспішаю.

Поліціянт пропустив мою репліку повз вуха. Грубіян.

— Покажіть вміст сумки. 

— В мене там лише тампони,  — відмахнулася я.

Насупивши пику, коп безцеремонно вирвав сумочку з моїх рук.

— Гроші й телефон при ній, — повідомив у рацію.

— Про понятих забули, — додала я. От йолопи. — Чому вас там вчать...

Користуючись своєю хвилиною слави, коп почав зачитувати обвинувачення, мої права та обов’язки. Якби ж він тільки знав, скільки разів я це чула! Знаю ту скоромовку краще за нього самого. Бла-бла-бла...

— Тепер сідайте в машину!

— Ні, дякую, — зробила крок назад. — Мені не в той бік.

За мить до нас приєднався це один офіцер.

— Не змушуйте одягати на вас кайданки, — прошипів він. – В машину!

— Ну коли так просите… — здалась я. 

Ненавиджу всю цю тяганину:  спершу тебе везуть у затхлому мусоровозі, потім доводиться пройти усі кола бюрократичного пекла, і для чого? Щоб в результаті все одно відпустили. Дурня та й годі. Альо, рєбята, в мене золотий абонемент! Покиньте формальності.

— Колюнчик! – просяяла я, коли мене нарешті завели в знайомий кабінет. – Як справи?

— Залиште нас! – гримнув Коля до підданих. Ух, який грізний зробився… Я-то його зовсім інакшим пам’ятаю.

— Так їм! – кивнула я, коли ми залишилися на наодинці. – Взагалі знахабніли. Відібрали в мене всю здобич.

Коля розстібнув верхній ґудзик на сорочці й підтягнув до себе стілець.

— Просив же не промишляти в моєму районі, — вже спокійніше промовив він.

— Ой, давай не будемо виясняти, чий це район! – розсміялася я, а потім про всяк випадок уточнила: – Мій.

Коля замовчав, не наважуючись перейти до головного.

— Я більше не можу прикривати твій зад, — прошепотів згодом. – Ситуація змінилась. Цього разу ти маєш сама виплутуватись.

— Тобто?

— Є одна справа… Прохання зверху, — звів очі догори.

Я збилася з пантелику

— Від Бога?

— Від політика, дурко! Дуже поважного.