Найтемніша ніч завжди за кілька хвилин до світанку…

Ці слова стали для мене не просто приказкою, а своєрідним символом усього мого життя, невидимим дороговказом, який знову і знову витягував мене з тієї безодні, куди я падав. Вони звучали у моїй голові кожного разу, коли серце розривалося від втрат, коли земля тікала з-під ніг, коли весь світ зводився до одного питання: «Навіщо далі?»

Я повторював їх, наче молитву, у хвилини падіння, у миті, коли темрява накривала настільки щільно, що вже й дихати здавалося неможливим. І тоді, стискаючи кулаки, я піднімався. Ішов далі, навіть якщо все тіло було розбите, навіть якщо душа благала про відпочинок. Я рухався, бо не міг інакше.

Коли мене руйнували зсередини, коли навмисне торкалися найболючішого, я кричав у відповідь: «Я ще живий!» І в тому крику було все: біль, гнів, відчай, але разом з тим і сила. Їм не вдалося зламати мене. Нікому не вдалося змусити мене схилити голову, стати на коліна чи відступити від того, що я вважав правильним. Кожна поразка робила мене лише міцнішим, хоча спершу я цього й не усвідомлював. Лише згодом зрозумів: у кожному падінні було зерно нового злету.

Кажуть, що життя ніколи не посилає людині випробувань, яких вона не здатна витримати. Тоді чому ж іноді здається, що ці випробування перевищують будь-які межі? Чому здається, що ось-ось — і я зламаюсь остаточно? Можливо, у цьому й полягає сенс — у тому, щоб йти далі, навіть коли здається, що вже все закінчено. Можливо, саме тоді й народжується справжня сила.

Я знаю: я досягну тих висот, про які мріяв. Бо інакше просто не може бути. Така моя доля. Я відчуваю це так само, як відчуваю холодний подих ночі на обличчі чи тепло сонця на долонях. Але іноді я питаю себе: скільки ще мені доведеться витримати на цьому шляху? Скільки ще втрат, скільки розбитих мрій, скільки крові й сліз? Хіба я вже мало віддав? Хіба мало заплатив?

Іноді мені здається, що я більше не хочу цього всього. Я втомився. Втомився від нескінченної боротьби, від того, що доводиться завжди бути сильним. Я вже навіть не знаю, у що вірити. У себе? У свої сили? Чи, може, в якусь невидиму силу, яка веде мене крізь темряву?

З кожним днем надія стає дедалі примарнішою. Вона розчиняється, мов дим у повітрі. Я вже не відрізняю реальність від снів. Часто думаю: може, легше було б просто залишитися у світі власних фантазій? Там немає болю. Там усе інакше. Там живе кохання — чисте, без домішок користі, без вимог і умов, кохання, якому байдуже на гроші, на статус, на те, що думає суспільство.

Але щоразу, коли я намагаюся втекти туди, у свої мрії, життя безжально повертає мене назад. І я знову бачу цей світ, де все вимірюється владою, грошима, вигодою. Де щирість здається чимось дивним, а доброта — слабкістю. І тоді я знову переконуюся у зворотному: кохання, про яке я мрію, тут майже не існує.

Я не знаю, де правда, а де брехня. Я заплутався у власних відчуттях. Уже давно перестав ділити світ на добро та зло. Мабуть, усе значно складніше, ніж нам колись здавалось. Є лише сірі відтінки, і кожен з нас носить у собі і світло, і темряву. Іноді ми самі стаємо тими, кого раніше називали ворогами.

А будні… вони навіть не намагаються приховати свою справжню сутність. Сірі, важкі, безрадісні. Я боровся з ними, спалював мости, тікав у нові початки, але все одно повертався до того самого місця. Я спалив останній міст — і все ж шукаю його знову. Може, я просто не можу жити без дороги вперед, навіть якщо вона веде крізь вогонь.

Та попри все, я знаю: змінити все здатен лише я. Ніхто інший не прийде й не витягне мене з цього пекла. Ніхто не подарує готове щастя. Всі битви — внутрішні. І саме вони вирішують, ким я буду завтра. Варто лише повірити. Повірити — і діяти.

Бо, зрештою, найтемніша ніч завжди за кілька хвилин до світанку. І якщо я пройшов крізь усю цю темряву, значить, світанок уже близько.