Глава 1

А знаєте, моя історія починається досить буденно. Я народився в столиці нашої України в самій звичайній родині. Батько працював у автосервісі, а от мама просто вчителька молодших класів. Але я ніколи не жалівся на своє життя, адже воно було просто неймовірним.

Так, не сповненим різних подорожей, дорогих подарунків чи якогось особливого статусу у суспільстві, який приносили лише великі статки. Та в мене було найщасливіше дитинство, бо воно було справжнім.

Саме таким, яким має бути, коли всі друзі спілкуються з тобою саме через те, що ти такий, який є. Чи хотів би я щось змінити в ньому? Лише одне — аби воно тривало якомога довше.

Тоді, у тих теплих дворах, де ми ганяли м’яча допізна, де збирався цілий гурт сусідських дітей, я відчував себе потрібним. Там не мало значення, у що ти вдягнений, які в тебе кросівки чи телефон. Ми могли будувати цілі замки з піску, а відчуття щастя було справжнісіньким, мов у казці.

Школа ж стала для мене суцільним розчаруванням. Весь час я намагався довести своїм однокласникам, що нічим не гірший за них. Але в такому віці твоє положення диктує те, як ти вдягнений. Тоді дитячі радощі відступили, і в гру вступили правила, які створювало суспільство навіть серед підлітків.

Пам'ятаю, як мама старається, відкладає якусь копійочку з невеликої зарплати, аби порадувати мене новим светриком. І от я йду в ньому, а з мене лише насміхаються, адже він не достатньо дорогий. Мені дуже образливо, та плакати не можна, адже чоловік має бути сильним. Я стискав зуби, робив вигляд, що не чую образливих жартів, а потім удома сидів мовчки, не кажучи батькам нічого. Бо не хотів, щоб вони відчували свою провину.

Цю фразу — що чоловік має бути сильним — я ще багато раз повторював собі протягом усього мого життя. Вона стала для мене наче заклинанням, яке допомагало втриматися, коли здавалось, що весь світ проти мене. Пройдуть роки, і вони зрозуміють свою помилку, та тоді я так і не знайшов справжніх друзів.

Весь мій світ обмежувався стінами невеличкої двокімнатної квартири, де завжди були поряд найрідніші люди, заради яких я був готовий перевернути світ. У тій тісноті було стільки тепла й любові, що я ніколи не відчував себе самотнім.

Лише в десятому класі все змінилося. Ні, я не став якось особливо виділятися, проте в нас з'явилася новенька — Аліна. Я був заворожений її красою, як і кожен хлопець. Довге світле волосся, яскраві блакитні очі та прекрасне обличчя. Така ніколи й не подивиться на мене.

А я навіть і не намагався. Я жив мрією, що через два роки зможу вступити на режисерський факультет або займатися музикою, що завжди була моєю розрадою. Музика була моїм прихистком, моїм власним світом, де я міг бути собою. Я грав на старій гітарі, яку ще батько колись знайшов на барахолці, і годинами записував у зошит тексти, що народжувалися в голові. А батьки ж мене в усьому підтримували. Вони вірили, що з мене щось вийде. Та зараз... Зараз якось треба перечекати ці два роки.

Але все змінилося в один момент, коли Аліна вперше заговорила зі мною. Це було так не звично, адже інші однокласники намагались удавати, ніби мене просто не існує. Та дівчина вирішила змінити моє життя. І я просто потонув тієї весни в її безмежно-блакитних очах...

Дні змінювалися ночами, однак в моєму житті все залишалося сталим. Школа була для мене особистою кліткою. І хоч і кажуть, що це ніби міст між нами та майбутнім, та я волів би його спалити. А разом з ним і спогади, що пов'язані з цими роками. Ні, все не настільки погано, як може здаватись з моїх слів. Проте і щасливим я не був.

Однак того дня все змінилося, коли Аліна підсіла до мене на уроці англійської мови. Звичайно, я не здивувався, адже доволі добре вчився. Особливо вдало мені давалися мови. Дівчина просто хотіла, аби я їй допоміг. Вона знала, що дуже гарно, тому вдало користувалася цим.

Але я справді насолоджувався тими моментами, поруч з нею. Проте її зовсім не цікавило навчання. Тут було щось інше. Якби ми народилися в інший час, я б навіть подумав, що сподобався їй. Та зараз продовжував шукати причину. Але після уроків вона мене здивувала мене ще більше, змушуючи втратити голову.

— Вадиме, а ти не проводиш мене додому? — мило запитала вона, перекидаючи своє волосся на інший бік. — Сам знаєш, які зараз чутки ходять, а ти сильний хлопець.

Думаю, що саме в цей момент мене ще більше зненавиділи всі хлопці нашого класу, адже вона попросила про це саме мене. Байдуже, що це була відверта брехня, а може вона просто насміхалася з мене? Це міг бути просто якийсь жарт.

Однак я не зміг стриматися, і погодився зробити це. Взявши портфель Аліни, ми разом вийшли зі школи. Як виявилося, навіть жили в одній стороні. Хоча це могло бути і просте співпадіння. Дівчина всю дорогу розповідала про щось, проте я мало прислуховувався. Мене більше цікавило питання, що я так і не наважився поставити.

Та коли ми дійшли до під'їзду, то часу на сумніви не було. Інколи все ж потрібно виходити зі своєї зони комфорту і робити перші кроки на шляху до щастя. І тоді я нарешті наважився.

— Аліно, чому ти попросила саме мене тебе провести? — не втримався я. — Це ж міг бути будь-який хлопець з нашого класу. Однак ти обрала мене. Чому? Просто якщо це якийсь жарт чи жест доброї волі, краще одразу відмовитися.

— Невже ти зовсім у себе не віриш? — розсміялася вона. — Ти не схожий на інших, а я ж спостерігала за тобою з того самого часу, як почала з вами вчитися. Ти справжній і щирий, а це в наш час буває дуже рідко. Таких людей треба оберігати від всього. До того ж, — Аліна уважно дивилася мені в очі. — Ти подобаєшся мені, хоча ми майже не знайомі. Щось є таке особливе, що приваблює інших дівчат. Просто ти цього не помічаєш.

— Ти зараз просто жартуєш, — я протягнув їй портфель. — Добре, я вже напевно піду, бо пізно. Гарні слова, і я навіть майже повірив в них.

— Тоді повір і цьому, - різко сказала дівчина.

Я не знав, що відбувається, та в наступний момент Аліна потягнулася до мене та поцілувала. Мені здавалося, ніби весь світ навколо завмер, звузившись до всесвіту, де лишися тільки ми двоє.