Глава 3

— Прошу, друзі, сідайте за стіл у залі праворуч, я зараз підійду. Вільяме, сядь біля мене, — промовив король і, не чекаючи відповіді, зник нагорі.

— Ну звісно, моєї думки ніхто не питає… — буркнув Вільям, але швидко повернувся до дівчат із ледь помітною усмішкою. — Кхм, дівчатка, сідайте за стіл. Це буде щось на кшталт офіційної вечері «знайомства».

  Він жестом запросив конкурсанток до столу, а сам обрав місце біля крайнього стільця і пошепки звернувся до мене:

— Аїдо, сядь навпроти мене. Так ми будемо ближче до короля.

  Я сіла по праву руку від місця короля, і залу огорнула тиша. Всі терпляче чекали.

  Король повернувся досить швидко, вже без піджака, у простому чорному светрі. Його погляд ковзнув по гостях, а потім він подав якийсь ледь помітний знак прислузі. За мить слуги почали виставляти на стіл страви різних кухонь: безліч солодощів, салатів, кілька варіантів м’ясних страв, закуски, випічку. Перед кожним гостем поставили тарілку гарячого супу та напій на вибір.

  Король сів на своє місце, взяв ложку і, перш ніж занурити її в суп, мовив:

— Ну що ж, пані, сину, — він коротко глянув на принца, але швидко перевів погляд назад на нас із більш м’яким виразом обличчя. — Радий бачити вас у моєму домі! Сподіваюся, цей місяць ми проведемо в мирі та порозумінні… і, можливо, знайдемо мою доньку.

  Я підняла чашку з кавою з молоком. Звичка до кавових напоїв залишилася ще з часів шкільних екзаменів, і відмовлятися від неї я не збиралася. Кава мене завжди заспокоює.

  Теплий чорний килим зігрівав майже голі ноги. Стілець, хоч і дерев’яний, був напрочуд зручним — спинка обтягнута м’якою тканиною, приємною для спини. Від гарячого грибного супу й пряних спецій, що наповнювали повітря, трохи паморочилося в голові.

  Як же смачно пахне!

— Ну що ж, любі, пропоную почати знайомство. Час дізнатися більше одне про одного, — мовив король, поклавши ложку на стіл і трохи нахилившись уперед. — Я почну, а потім хто наважиться — продовжить.

  Його голос звучав спокійно, навіть дещо втомлено, але з нотками зацікавлення.

— Отже, я — король Лев II, правитель королівства Нествіл, батько двох дітей і чоловік найкращої жінки на землі.

— Королю Леве, якщо не секрет, а скільки вам років? — раптом пролунало десь з-за столу. Голос належав дівчині, яку я навіть не могла розгледіти серед натовпу.

  Король усміхнувся, його риси стали м’якшими.

— Ахах, ну як це може бути секретом, якщо це легко знайти у відкритих джерелах? — він хмикнув. — Мені тридцять сім, дитино.

— Так мало…

— Що, пробач?

— Просто… знаєте, зазвичай правителям королівств уже за п’ятдесят! А вам ще немає навіть сорока…

  Король поглянув на неї з лукавою усмішкою.

  Щось мені підказувало, що їй не сімнадцять, як зниклій принцесі. Або ж вона просто поводиться як дитина — хто знає.

— А як тебе звати, дитино? — запитав король, порушивши паузу.

— Я Йоко, мій королю.

— Йоко… Ти ж не з наших країв, так?

— Так, народилася я на Далекому Сході. Але більшу частину життя росла, навчалася й проживала тут, у Нествілі.

— Зрозуміло. А скільки тобі років, Йоко?

— Шістнадцять, навесні буде сімнадцять.

— Добре. Дякую, Йоко. Тож, хто наступний?

***

  Минуло щонайменше година, але знайомство ще не завершилося — далеко не всі встигли розповісти про себе.

  Я теж не поспішала. Щоразу, коли я робила спробу заговорити, Вільям кидав на мене багатозначний погляд і стукав кінчиком ложки по моїй руці.

  Здається, у нього був якийсь задум щодо того, коли і як я повинна заговорити.

  До речі, за останній час багато конкурсанток несподівано вибігали… у туалет.

  Що за напасть така?..

— …Тож я рада бути тут сьогодні з корол… із вами всіма, — закінчила свою розповідь одна з дівчат.

  Я в голові вже вела підрахунки: «Хто більш занудно розповість про себе». У цьому мозковому рейтингу було три підтипи: перший — «Цілком цікаво»; другий — «Типово, як у всіх»; і третій (загальний) — «Такий занудний, що хочеться спати».

  Так от, ця дівчина підпадала під третій тип. Її розповідь про те, як вона рятувала їжака в літаку, вже по третьому колу йшла.

— Той їжачок такими вдячними очима на мене дивився! Знаєте, його очі схожі на ваші, Ваша Величносте, — зітхнула вона.

  Очі короля — і очі їжачка з літака…

  У цієї дами точно все добре з головою?!

  Король мовчки потер лоба, і мені здалося, що ось-ось у нього теж здасть нервова система.

— До-обре, дякую, Адо. Дуже… повчальна і цікава розповідь! Якось обов’язково розкажеш повністю, — втомлено сказав він, переводячи погляд на мене. — Так, ти, здається, остання.

  Я відчула, як усі погляди за столом спрямувалися на мене.

— Так, Ваша Величносте, — почала я, намагаючись говорити спокійно. — Моє ім’я Аделаїда Дарвін. Я народилася в селі під Нествілом. Мені сімнадцять років, а рівно через місяць буде вісімнадцять. Приїхала сюди разом із матір’ю, Анною Дарвін.

  Король ледь помітно звів брови.

— Дарвін… — повільно повторив він, ніби розтягуючи звук, від чого в мене по спині пробіг холодок.

  Почина-ається…

  Я ковтнула слину й продовжила:

— Із хобі… я люблю співати, їздити верхи на конях і трохи пишу.

— Пишеш? У якому сенсі? — його голос був спокійний, але уважний.

— Книги, оповідання, вірші… Все, на що вистачає фантазії.

  Король нахилив голову й довго дивився на мене. Здавалося, він щось намагався вирахувати в думках.

— А як щодо танців? — зненацька втрутилася Йоко, якій, здається, було байдуже до напруги, що зависла у повітрі.

  Я закотила очі.

— Ні, танці не люблю з дитинства. Хах, пам’ятаю, як колись впала на хлопця, бо заплуталася у власних черевичках… Але, незважаючи на таке нетипове знайомство, він навчив мене танцювати звичайний вальс. Хоч я й далі наступала йому на пальці ніг, він не сердився, не кричав, а просто спокійно продовжував танець…