Глава 2

***

— Його високість — король Лев II! — проголосили десь із залу, і завіса, що відділяла верхній поверх від головної зали, плавно відкрилася. Звідти вийшов король власною персоною.

  Що ж, Матінка Природа справді не пошкодувала для нього краси. Його статура була витонченою та водночас мужньою, обличчя — з чіткими рисами, каштанове волосся завжди ідеально вкладене. Всі жінки королівства мріяли опинитися поруч із ним на троні. Що й казати — він був справжнім втіленням мрії: статний, харизматичний, заможний, шанований усіма.

  Ідеальний чоловік.

  Але за цією ідеальністю ховалася його непохитна вірність дружині та дочці, яких він давно утратив. Ця втрата не знищила його любові — навпаки, вона стала сильнішою. Король досі твердо вірив, що вони живі й здорові, і сподівався на їхнє повернення.

  Сьогодні він виглядав так само, як і в дні «великих новин». Волосся вкладене до блиску, білосніжна усмішка сяє «на всі тридцять два», червоні оксамитові рукавички, розкішна червоно-біла мантія за спиною, ідеально підібраний королівський костюм. Його образ випромінював впевненість і велич.

  Король впевнено підійшов до поручнів своєї невеликої сцени, розташованої нагорі сходів, і зробив легкий уклін присутнім. Гості відповіли йому так, як того вимагав королівський етикет: чоловіки схилили голови, а жінки зробили елегантний реверанс. Я спробувала повторити щось подібне, але, здається, вийшло не надто граційно.

— Вітаю вас, любі жителі королівства Нествіл! — Його голос звучав чітко та впевнено. Король підняв підборіддя трохи вище, ніби ненароком даючи зрозуміти, «хто тут татко!». — Сьогодні незвичайний день, незвичайний бал. І, як ви вже здогадалися, зібрав я вас тут не просто так!

  Тронна зала наповнилася тихим гулом шепотіння. Гості почали жваво обговорювати, яку новину приготував король. Тим часом він терпляче чекав, поки шум трохи стихне, і тільки після цього продовжив:

— Як вам відомо, сьогодні ми відзначаємо трагічну дату для нашого королівства і королівської сім’ї, — король понурив голову, а після, ніби хотів відкинути сумніви й додати собі впевненості та сміливості, випрямив спину і знову підняв підборіддя, — сьогодні, можна сказати навіть… ювілей. Ювілей того дня, коли моя кохана Сара і донечка Аїда загадково покинули замок, а разом із ним і королівство.

  Зала завмерла у могильній тиші. Здавалося, ніби тут більше нікого і немає. Ніхто не наважився ані підняти голови, ані видати бодай звук. Навіть пошепки. Той день, коли майбутня королева і принцеса покинули замок, став справжньою трагедією для всіх: для жителів королівства і для самого короля. Подейкували, що після їх зникнення замок потьмянів, став холоднішим і наче мертвим. Так само, як і його господар.

  Кажуть, що тоді Король Лев змінився. Замок став справжньою фортецею — недоступною і відчуженою. Всі двері зачинилися для світу. Всі, окрім тих, що належали Сарі й Аделаїді.

  Король до останнього сподівався, що вони повернуться. Але марно. Ні через рік, ні через п’ять, ні через десять цього так і не сталося. І все ж, вони залишилися частиною легенд. Дітям розповідали історії про те, як принцеса і її матір стали невидимими охоронцями королівства. А ми, прості люди, мріяли, що вони ще живі.

  Просто, можливо, вони у когось в полоні? Чи, можливо, загубили пам’ять і навіть не пам’ятають такої людини, як Король Лев — люблячий батько принцеси і коханий чоловік королеви…

— Але досить про минуле, — король несподівано змінив інтонацію, і його голос наповнився рішучістю. — Сьогодні я маю для вас щасливу новину! Проте зараз розважайтеся, народ!

  Король підняв обидві руки, ніби натякаючи, що час закінчити сумні спогади й повернутися до веселощів. Музиканти заграли життєрадісну мелодію, слуги знову поспішили розносити напої та закуски, але ніхто не зрушив з місця.

  Весь народ Нествілу застиг у шокованій тиші, не відводячи поглядів від короля.

  На обличчі Його Величності з’явилася ледь помітна усмішка — тепла, сповнена надії. Король, побачивши, що інтрига перетворилася на напругу, зробив крок уперед і промовив:

— Що ж, я бачу, всім стало настільки цікаво, що ви вже й не хочете свята! — З легким сміхом мовив він. — Ну, тоді я не маю права стримувати цю новину. — В його голосі була впевненість, а в залі — перші прояви життя. Люди почали ворушитися, з’явилися слабкі посмішки. — Уже наступного тижня я розпочну новий план. План, який допоможе мені знайти мою доньку! Я більше не хочу чекати дива, не хочу тішити себе марними надіями, що вона сама мене згадає і повернеться. — Його голос на мить затремтів, але король швидко повернув контроль. — Я вирішив, що досить жалю до самого себе! Настав час діяти! Я почну зустрічатися з народом, шукати союзників серед інших королівств, і я обов’язково знайду свою сім’ю! — Король витримав паузу, і залу наповнила напружена тиша. — Свого сина я вже знайшов. І він зараз серед вас! І я впевнений, що зовсім скоро зможу сказати те ж саме про свою доньку і кохану дружину.

  В залі на мить запанувала глибока тиша — здавалося, люди намагалися переварити отриману новину. Але вже за кілька секунд приміщення наповнилося радісним сміхом, вигуками, привітаннями та перешіптуваннями. Король із задоволенням спостерігав за реакцією присутніх і, піднявши руки, ще раз промовив:

— Радійте, святкуйте, розважайтесь!

  Після цього він спустився до зали, щоб доєднатися до гостей.

   Король Лев розумів, що його останню репліку вже майже ніхто не чув — усі були занадто зайняті обговоренням новини. Але, здавалося, він просто не міг промовчати.

  Чоловік зупинився біля представників інших королівств і почав із ними розмовляти. Інтрига і якась тривожність у залі повністю стихли, і зараз люди вже вільно спілкувалися між собою. Дехто знову закружляв в омріяному танці з коханою людиною, дехто знову почав зупиняти слуг із келихами алкоголю, а я продовжила роздивлятися людей у залі.