Глава 1

***

  Майже щоранку я прокидаюся від цього сну.

  Я вже знаю його напам’ять, але жодного разу не бачила продовження. Я не знаю, куди мають піти Аїда із Сарою. Не знаю причин. Не знаю, що задумав король.

   Але чомусь я впевнена: зрештою, з дівчатами все буде добре.

  Ну… я сподіваюся.

  Не раз на уроках я додумувала продовження цього сну.

   Якось уявила, що сімейство поїхало кудись на курорт, а ті фрази про «Час прощатися…» були лише про прощання з домівкою.

  Із роздумів мене вивів телефон, який дзвонив уже щонайменше десятий раз. На екрані висвітилося обличчя моєї найкращої подруги — Лізи. Вона єдина, хто підтримував мене в школі. 

  Цей рік був нашим останнім. Більше я не повернуся до тієї придуркуватої школи. Не побачу Макса з його дружками і не вчитиму ті тупі предмети, які ніколи у моєму житті не знадобляться!

— Так, слухаю, — відповіла я, піднімаючи слухавку і повільно підходячи до дзеркала. Я вже знаю, чому це чудо в пір’ї мені дзвонить: «Ти занадто довго збираєшся, ми так нікуди не підемо», але що ж я зроблю, якщо мене відверто верне від цього місця?!

— Аделаїдо Дарвін, де тебе носить?! — Ого, здається, хтось злий. Повне ім’я зазвичай вимовляють лише тоді, коли сердяться на мене. Тут Ліза схожа на мою матір — Анну Дарвін. — Ми домовлялися зустрітися біля твого дому ще пів години тому!

— І тобі доброго ранку, моя люба подруго, — вирішила познущатися я, а тоді допетрала: то ти стоїш біля мого будинку?

— Яка ти у нас сьогодні розумна, ти глянь!

— Ахах, що, тільки сьогодні?

— Слухай, не дратуй! Відчиняй вже! Тут холодно.

  Не знаю, чому ця чорноволоса бестія завжди викликає у мене посмішку? Я востаннє поправила білу стрічку на своєму помаранчевому кучерявому хвості, перевірила, чи рівно лежить низ зеленого сарафану, і тільки тоді пішла до подруги.

— Ого, мала, а ти не захворієш? Вже кінець осені як-не-як.

— Взагалі-то я сподівалася, що ми поїдемо автобусом, хіба ні?

— Так, але це нічого не змінює!

— Спішу тобі нагадати, Лізо, що з минулого року в наших автобусах тепло.

— Хах, ну так, — подруга скептично скривила губи, і я вже приготувалася до чергової порції монологу дівчини. — Король Лев нарешті згадав, що людям у нашому захалусті теж може бути холодно. Тільки от чомусь останні десять років, якщо не більше, на наші села всім було начхати!

— Не перекидай провину на нього. Ми теж багато чого втратили через повернення королеви Матильди. З такою жінкою, як вона, я йому навіть співчуваю. Ну так, чисто по-людськи.

— Ох, ну, можливо, ти й права…

  Аби розбавити цю нотку напруги, яка повисла після теми про короля, я згадала одну значно приємнішу:

— Але давай не про це, не будемо псувати собі настрій. Розповідай краще, як ви з’їздили до замку? Впевнена, там казково гарно!

  Тиждень тому Ліза з групою друзів їздила на екскурсію до замку. Вперше за довгі роки король вирішив впустити до замку сторонніх людей. Після того, як він втратив кохану жінку з дочкою, він сам не свій. Майже не виходить до народу, не з’являється на зустрічах із правителями інших королівств, про інтерв’ю взагалі краще промовчу. Але зараз, коли минуло вже майже десять років, він знову почав «виходити в люди». І першим кроком стали такі екскурсії. До речі, на них він також завжди присутній.

  Я теж хотіла поїхати, але мати, категорично сказавши «Ні!», повезла мене працювати в полі...

— Так, замок Нествілу дійсно казковий! От знаєш, як у тих мультфільмах про принцес, які ми дивилися в дитинстві. Туди тільки зайди — і вже відчуваєш себе однією із них! Архітектура будівлі просто неймовірна! Ну і, сама розумієш, король у нас досить-таки молодий і, чесно кажучи, дійсно гарний.

— Дай-но вгадаю, дівчата лізли до нього?

— А ти мала якісь сумніви? Ех, — подруга тяжко зітхнула й опустила голову. — Але ні в кого не вийшло його спокусити. Він до останнього нагадував кожній: «Не забувайте, що моя жінка з донькою все ще живі».

— Ах, от би більше таких чоловіків у світі. Справжніх! Відданих! Ну і… гарних. А не таких, як Макс Торієв!

— Ой, подруго, досить уже! Ми закінчили школу! А це означає, що його ти більше не побачиш! — Подруга встала переді мною, розставивши руки в боки. — Із чим я тебе і вітаю! Так, багато ж нервів тобі той придурок потріпав. Але це нічого! Ми молоді, ще стільки тих чоловіків попереду буде! От побачиш, знайдемо тобі ще хлопця. Якогось хорошого! Такого, як… як… — подруга терла пальці між собою, намагаючись щось згадати.

   Звісно! Їй не потрібно нікого шукати. Вона в стосунках всю старшу школу з ідеалом чоловічої статі — Корнієнком Олександром! Цей хлопчина дійсно ідеальний у стосунках, ну і зовнішністю природа його не обділила. Світловолосий, синьоокий хлопець з охайною короткою стрижкою. Всю школу, відверто кажучи, я заздрила його довгим чорним віям. От до біса хлопцям такі подарунки долі? Чітко окреслені вилиці, гострий прямий ніс і густі брови додають цьому, досить милому характером, хлопу серйозності й легкої масивності.

  Але я більше кайфую від того, як гармонійно зійшлася моя бестія із цим «Кеном» за зростом. У спортивній залі ці двоє завжди стояли першими в кожному ряді через свій високий зріст. На уроках це дуже дратувало Лізу через глузування однокласників, але в парі ці двоє утворили настільки приємний оку тандем, що я, зі своїми 167, відпочиваю десь у кутку. Жодна дівчина з класу не підійшла б так сильно до цієї пари, як Бачинська Ліза.

   Насправді свого часу половина дівчат ледь не билися за Сашу. Пару років тому він дуже нагадував світленького красеня-актора, що грав у відомому в 2000-х роках фільмі про кохання. Ох, якби Зоряна таки перемогла в цій битві не на життя, а на смерть і зараз була у стосунках із ним, ця парочка повторила б зіркову пару фільму. Але, жартом долі, перемогла моя чорноволоса відьмочка Ліза. Якщо подивитися збоку, ця пара виглядає приблизно так: молодий Бред Пітт випив зілля кохання, і його зачарувала маленька, худенька хитра відьма.