16. Надія

Він занадто близько до мене. Наші подихи майже сплітаються. В мене паморочиться в голові. Що відбувається взагалі? Навіщо так наближатися, щоб просто розмовляти? 

Мене кидає в жар. Навіть більше, вогонь заповнює все моє тіло. Від пальців на ногах до кінчиків волосся, а його осередок розташовується в животі. Солодко і хвилююче до знемоги. Я згадую ту сцену з душу, пам’ять підкидає картинки зі снів. Просто якесь прокляття, бо уява далі малює продовження і то так реалістично, що не збагнути, де реальність, а де видумки.

А він мовчить, мов би закам’янів весь. Дивиться мені прямо в очі і ніби не дихає. А в його очах сіре олово і дарма, що зазвичай вони блакитні. Зараз чомусь потемнішали, змінили забарвлення. Стали мутними, заштриховані пристрастю.

В якусь мить мені стає страшно, бо я думаю, що він хоче мене поцілувати. І якщо це справді так, то мені неодмінно слід виліпити ляпаса, але не впевнена, що зможу, бо зараз не володію собою під впливом магнетизму його погляду. Я не розумію його. Винятковий чоловік, абсолютно не логічний і не послідовний. 

— Ти говорити будеш? — врешті переборюю себе і питаю я. 

— А, так, — відмирає він і відхиляється. Мені одразу стає легше дихати і магія миті зникає. Ярик сідає на стілець переді мною й по-діловому складає руки. — Отже, ти плануєш жити тут з сином?

— А ти вочевидь маєш щось проти? — окидаю його оцінюючим поглядом. Виперти мене звідси він не зможе. В мене всі документи оформлені, тож я повноправна власниця частини будинку.

— Ні, це твоє право, — на диво, знизує плечима він. 

— От і поговорили, — я допиваю каву і піднімаюся на ноги, щоб помити чашку і піти до дітей.

— Я теж нікуди не переїду, тож доведеться якийсь час вживатися разом, в чотирьох, — каже він. — Навесні, коли отримаю прибуток, зможемо вирішити цю проблему. Я відкуплю твою частку, якщо ти не проти. Думаю, це буде чудово для кожного з нас. Ти отримаєш можливість придбати житло для вас з Максом десь ближче до міста, а я залишуся тут, оскільки мені тут дуже зручно і комфортно проживати.

Ну, в цілому ідея непогана. Звичайно, пам’ять про бабусю і дідуся для мене важлива, але я ні крихти не забуду їх і тоді, коли поселюся у власному житлі, купленому завдяки їхній спадщині. Вже уявляю, як все буде — невеличка квартира в комфортному районі, де Макс ходитиме в садочок, потім в школу, а я знову вийду на роботу. Ми будемо гуляти на дитячому майданчику, їсти морозиво, а тоді повертатися в рідну домівку, де не потрібно буде ані боятися Ігора, ні підлаштовуватися до когось ще. Лише я і мій син. Наше світле майбутнє.

Так, заради цього я можу потерпіти Ярика кілька місяців. Але показувати йому, наскільки ця ідея мені до душі, не буду, щоб не маніпулював тепер мною. Хай думає, що це йому насамперед треба відкупити частину будинку, а не мені продати.

Повертаюся до нього з якомога серйознішим виразом обличчя.

— Я згодна продати свою частку, — кажу впевнено. — Ціну обговоримо згодом. Я маю проконсультуватися з цього приводу зі спеціалістами. 

— Консультуйся на здоров'я, — він байдуже махає рукою. — Я розумію, що за ті гроші ти маєш придбати житло, так що все ок. Не переживай. Розійдемося по-мирному. Але й жити треба теж в мирі.

— А я хіба з тобою воюю? — знову згадую епізод в душі. Та коли я взагалі про це забуду?

— Я хотів попросити тебе побути з Нікою, поки я завтра поїду на роботу. В мене важливий контракт, а ще маю поїхати на будівництво. З малою ніяк не зможу, а їй з Максом буде весело, цікаво, — видає він. А ось і та мить, на яку я чекала. От прямо ні секунди не сумнівалася, що так воно і станеться. 

— Жити в мирі означає, що я маю бути нянькою? В мене інакші уявлення про наш тимчасово спільний побут, — планую одразу розставити всі крапки. Якщо хоче від мене послугу, хай вчиться поводитися нормально і просити про це, як належить. Бо я тут маю повне право знаходитися, так що не змушена прислуговувати, хай він це добре затямить,а там поговоримо.