Спадщина Раїси Ворон

Пролог

Сорок років тому

— Ти впевнена, що хочеш це зробити? — запитала Раїса Ворон, уважно розглядаючи дівчину навпроти.

Любов Лісова сиділа за невеликим дерев'яним столом, на якому лежали кілька аркушів паперу. Їй було лише вісімнадцять, але задумала вона справу, за яку не кожен досвідчений чаклун наважився б узятися.

— Так, — відповіла Любов. — Хтось повинен це зробити.

— Створити цілий орден відьом і чаклунів? Ти розумієш, скільки труднощів на тебе чекає?

— Розумію. Принаймні намагаюся.

Раїса ледь усміхнулася.

— Це вже чесніше.

Любов опустила погляд на папери. Вона кілька тижнів обмірковувала майбутню організацію, записувала правила, викреслювала невдалі пункти й починала спочатку.

— Я хочу, щоб у нас було місце, де маги могли б отримати допомогу, — промовила дівчина. — Де досвідчені навчали б молодших. Де ніхто не залишався б наодинці зі своїм даром.

— Гарна мета. Але мети недостатньо.

— Знаю.

— Потрібні люди, правила, відповідальність. І ще дещо.

— Що саме?

— Той, хто скаже тобі правду, навіть коли вона тобі не сподобається.

Любов підняла голову.

— Ви зараз про себе?

— А ти знаєш когось іншого, хто погодився вислухати всі твої плани?

Дівчина засміялася.

— Поки що ні.

— Отож.

Раїса взяла один з аркушів і почала читати.

— Тут ти написала, що керівник ордену ухвалюватиме остаточні рішення.

— Так.

— А хто зупинить керівника, якщо він помилятиметься?

Любов замислилася.

— Рада ордену?

— Якої ще немає.

— Але буде!

— Тоді запиши це. І передбач, що робити, якщо сама рада не дійде згоди.

Любов узяла перо.

— Ви завжди знаходите недоліки.

— Для того я тут і сиджу.

Кілька хвилин вони мовчали. Любов записувала нові положення, а Раїса переглядала решту документів.

Нарешті дівчина відклала перо.

— Раїсо, можна вас дещо запитати?

— Звісно.

— Ви справді вірите, що в мене вийде?

Жінка подивилася на неї вже без усмішки.

— Я не знаю, чи все в тебе вийде з першого разу. І не обіцятиму, що буде легко.

Любов зітхнула.

— Я так і думала.

— Але я вірю, що ти здатна навчитися. А це значно важливіше.

— Мені лише вісімнадцять.

— Я помітила.

— Деякі чаклуни навіть слухати мене не захочуть.

— Деякі справді не захочуть, — погодилася Раїса. — І що ти тоді робитимеш?

Любов трохи подумала.

— Спробую довести, що мої ідеї варті уваги.

— Ось із цього й починай.

Раїса поклала документи на стіл.

— Я допоможу тобі.

Любов завмерла.

— Справді?

— Так. Але маю одну умову.

— Яку?

— Ти не вимагатимеш від мене погоджуватися з кожним твоїм рішенням.

— Навіть не збиралася!

— Чудово. Тоді пропоную тобі призначити заступницю. І, якщо не заперечуєш, я готова взятися за цю роботу.

Любов широко усміхнулася.

— Ви навіть не уявляєте, як я рада!

— Уявляю. Але не поспішай радіти. Я дуже прискіплива.

— Уже помітила.

Обидві засміялися.

Того дня вони ще довго обговорювали майбутній орден. Попереду чекали десятки складних рішень, суперечок і випробувань.

Ні Любов, ні Раїса тоді не знали, що їхня співпраця триватиме сорок років.

І що одного весняного дня місце Раїси Ворон доведеться посісти її вісімнадцятирічній онуці.

Дівчині, яка поки навіть не здогадувалася, що колись стане відьмою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше