Спадщина Пенемюнде - 1

СПАДЩИНА ПЕНЕМЮНДЕ

Таємна справа. Документальна повість

«Історія належить переможцям. Але іноді переможці не знають, що саме вони перемогли».

Розділ I. Таємне товариство в Заксенгаузені

Целленбау, осінь 1943 року. Документ № 1. Відомості про особливих в'язнів.

У тюремному блоці Заксенгаузена час вимірювався не годинами. Його вимірювали кроками вартових, скреготом засувів і короткими командами, після яких люди зникали за дверима.

Целленбау був місцем для тих, кого нацистський режим не хотів просто знищити. Деякі в'язні могли ще знадобитися. Інших тримали тут як заручників. Треті знали надто багато.

Серед них був Степан Бандера.

Він не мав ані армії, ані радіостанції, ані можливості вільно залишити камеру. Його політична організація продовжувала боротьбу далеко за межами табору, але тут, за товстими стінами, будь-який необережний рух міг коштувати життя.

Та Бандера не поводився як людина, котра змирилася зі своєю долею.

Він спостерігав.

Він запам'ятовував обличчя, звички охоронців, час зміни варти. Він умів слухати довше, ніж інші могли говорити, і мовчати тоді, коли інші намагалися виправдатися. У таборі, де кожен намагався вберегти бодай залишки власного життя, це була окрема форма опору.

Саме тоді до його камери привели нового в'язня.

Це був худорлявий чоловік років п'ятдесяти, з виснаженим обличчям і пальцями, на яких залишилися темні сліди машинного мастила. Він представився інженером. Прізвище назвав тихо, майже пошепки, а потім запитав:

— Ви справді вірите, що маленька нація може вистояти проти імперій?

Бандера подивився на нього.

— А ви справді вірите, що імперія стає вічною лише тому, що має більше гармат?

Інженер уперше за довгий час усміхнувся.

Тієї ночі почалася розмова, про яку, якщо вірити матеріалам таємної справи «Спадщина Пенемюнде», не повинна була дізнатися жодна людина за межами Целленбау.

Вона стосувалася не втечі.

Вона стосувалася не перемоги Німеччини чи Радянського Союзу.

Вона стосувалася майбутнього людства — і машини, яка могла піднести людину вище за хмари, вище за кордони, вище за саму війну.

Але для цього комусь належало зважитися на політ, з якого ще ніхто не повертався.

Інженер уважно подивився на Бандеру.

— Нам потрібна людина, яка розуміє, що таке свобода.

— Тоді ви помилилися адресою, — відповів Бандера. — Тут свободу заборонено.

— Саме тому ми прийшли до вас.

Розділ II. Втеча та підготовка 

Вересень 1944 року — квітень 1945 року

1. Людина без нагляду

У вересні 1944 року Степан Бандера залишив Заксенгаузен.

Для німецького керівництва це рішення мало цілком практичне пояснення. Східний фронт розсипався, радянські війська просувалися на захід, а Берлін шукав будь-які можливості використати український націоналістичний рух у боротьбі проти Москви.Бандері запропонували свободу, яка свободою не була.Йому дозволили залишити табір, але не дозволили стати незалежним від тих, хто його звільнив. За ним спостерігали, його пересування обмежували, а кожен контакт із представниками підпілля міг стати приводом для нового арешту. Проте німці припустилися помилки, знайомої всім окупаційним режимам: вони вирішили, що людина, якій відчинили двері, обов'язково піде туди, куди їй покажуть. Бандера зник.

У наступні тижні про його місцеперебування надходили суперечливі відомості. Один агент доповідав, що він перебуває в Берліні. Інший стверджував, що його бачили в околицях Кракова. Третій запевняв, що Бандера вже перетнув лінію фронту. У Берліні почали нервувати.

Витяг із донесення контррозвідувального підрозділу

Жовтень 1944 року ·

Об'єкт не виконує погоджених умов пересування. Контакти з ним втрачено. Встановити місцеперебування неможливо. Не виключено сприяння з боку українського підпілля.Особлива увага: об'єкт виявляє значну самостійність у прийнятті рішень і не демонструє належної зацікавленості в німецьких пропозиціях.Останній рядок був найважливішим.У ньому чиновник, який звик розглядати людей як інструменти, мимоволі визнав: інструмент не підкоряється.

2. Дорога на північ

Восени 1944 року Європа вже нагадувала величезний механізм, у якому одночасно ламалися всі шестерні.Над містами проходили бомбардувальники. Залізничні вузли перетворювалися на руїни. На дорогах змішувалися військові колони, біженці, поліцейські патрулі й люди, які намагалися врятуватися від наступного фронту. Саме в цьому хаосі невелика група підпільників отримала повідомлення, яке спочатку здалося безглуздим. Потрібно було рухатися на північ, до Балтійського узбережжя. Не на захід, де ще залишалася можливість сховатися серед потоку біженців. Не на схід, де діяли радянські війська.

А доПенемюнде — місця, де німці створили один із найсекретніших ракетних центрів війни.Чому саме туди?  Відповідь містилася в записці, переданій через кількох посередників.«Якщо вони зможуть змусити ракету летіти до іншого континенту, то одного дня зможуть змусити її летіти й до зірок. Але перше питання — хто матиме право натиснути кнопку». Підпису не було.Бандера прочитав записку двічі, після чого запитав кур'єра:

— Хто її написав?

— Людина, яка не хоче, щоб її ім'я пережило цю війну.

— А ви знаєте, куди ми їдемо?

— Ні.

— Тоді ми обоє перебуваємо в однаковому становищі.

Він сховав записку.

Рішення було прийняте.

3. Місто, якого вже не було на картах

Пенемюнде зустріло їх холодним вітром, запахом мокрого бетону й глухим гуркотом далекої артилерії.Колись тут працювали інженери, фізики, механіки й тисячі робітників. Тут випробовували ракети, які мали змінити характер війни. Після союзницьких бомбардувань частина споруд лежала в руїнах, обладнання було пошкоджене, а багато фахівців уже залишили об'єкт.Але під землею ще залишалися люди.Їх було семеро. Інженери, спеціалісти з автоматики, фахівець із бортових приладів, лікар і двоє механіків. Вони не були єдиною політичною організацією. Їх об'єднувала інша обставина: вони знали, що їхні знання можуть пережити режим, якому вони служили, і що майбутнє цих знань ще можна спробувати визначити.Старший із них, доктор Фрідріх Келлер, зустрів прибулих біля входу до підземного приміщення.