Розділ 28

Спочатку Морган подумав, що вони нарешті повернулися до реальності. Проте розмитий, наче примарний обрій та дивні велетенські острівці, що плавали просто в небі, казали зовсім про інше. Морган придивився: йому здавалося, що на тих летючих островах бовваніли якісь споруди. Але як би він не напружував зір, розгледіти деталі так і не зміг.

— Це Світ Духів?

— Так, — відповів Велеслав.

Зараз він виглядав як зазвичай, а не як прадавнє ельфійське божество. По-іншому Морган просто не міг назвати той величний образ, якого набув його друг під час ритуалу.

— Слухай... Той твій вигляд. Це було... м'яко кажучи, ефектно, — Морган скоса глянув на ельфа. — Ти й у реальному світі так можеш?

— Можу. Коли виникає потреба в залученні величезної кількості ефіру та сил. Це втрачена магія Ельфів Місяця, — пояснив Велеслав. — А вивільнення твоєї звіриної сутності та перенесення її до Світу Духів вимагає колосальної енергії.

— Ельфів Місяця?.. — щиро здивувався Морган. — Є й такі? Я гадав, що ельфи усі однакові.

Велеслав тяжко зітхнув. Він чудово пам'ятав, наскільки стереотипними та примітивними були знання більшості людей про його народ.

— Це як і у вас, людей. Є такі, як ти, Моргане, а є з темною шкірою. Взяти хоча б мешканців Тайо — вони теж відрізняються й відтінком шкіри, і розрізом очей.

— А-а-а, тепер зрозумів, — кивнув Морган, знову озираючись довкола. — І де нам шукати цього духа-звіролюда? Чи як його правильно називати?

— До речі, добре, що нагадав, — мовив Велеслав. — Ти маєш вигадати йому ім'я. Зазвичай у духів уже є власні імена, і вони самі називають їх магу, яким опікуватимуться під час прикликання... Але це новостворений дух. У нього немає імені, а без цього зв'язок не подіє.

— Могутній Вовчий Володар! — гордо випалив Морган. — Жахливий Вовк-Роздирач! Чорний Король Вовків!..

— Моргане, ім'я... а не титул чи епічне прізвисько, — хмикнув ельф. — Здається, не лише в мене проблеми з вигадуванням імен.

Король завмер і показово, театрально кашлянув:

— Взагалі-то, у мене є ідея, як назвати твого малого.

— Ні. Луна одразу ж знищила вщент мою ідею назвати його «Морганом», — відмахнувся Велеслав. — Так легко я не відбудуся.

— От дідько... — тихо вилайкався Морган.

— Що ж, тепер нам треба знайти новоствореного духа у цьому світі. Мусило статися якесь магічне коливання, спалах, який відчули інші духи. Якщо знайдемо хоч одного — зможемо розпитати, — запропонував Велеслав.

— Ну, ти в цьому розумієшся краще за мене, тож веди.

— Ні, друже. Ти ведеш, — заперечив ельф. — Ти маєш на підсвідомому рівні відчувати, куди йти. Це була частина тебе, тож фантомно ти мусиш знати напрямок.

Морган озирнувся довкола. Він найменшого уявлення не мав, куди ступати, і геть нічого не відчував, тому просто пішов навмання. Велеслав рушив слідом.

З кожним новим кроком Морган дедалі виразніше усвідомлював, наскільки Світ Духів відрізнявся від реальності. І річ була не лише в розмитому обрії, а й у звуках. Всі звуки здавалися чужими й вибірковими: Морган чув лише голос Велеслава та власні кроки. Жодного шуму довкілля, жодного шелесту листя — він навіть власного дихання не чув.

Місцевість теж вражала химерністю. Часом їм траплялися кам'яні стовпи, суцільно вкриті дивними рунами. Трохи далі просто серед стежки стояло кілька книжкових шаф, ущент заповнених фоліантами. Найдивнішою ж виявилася статуя невідомої істоти: видовжена голова, велетенські порожні очі й тонкі пазуристі руки. А поруч із цією чудернацькістю могла раптом простягатисяпрохолодна й дивовижно красива галявина з розквітлими сакурами Тайо та невеликим озерцем із фонтаном.

— Якесь усе... заданадто дивне, — порушив мовчання Морган.

— Ма́нара казала, що колись тут володарювали істоти, значно могутніші за Вищих, а духи — це їхні діти, — відповів Велеслав. — Кожна територія тут характеризує духа, який на ній панує.

І справді: за весь час їхньої блуканини кожна ділянка мала свій власний клімат і настрій. Наприклад, зона, де вони опинилися зараз, дихала холодом. Дерева вкривав паморозь, а на їхньому листі виднілися крижані візерунки.

Біля стовбура одного з дерев сидів сумний юнак. Його шкіра була блідою, а по шиї та руках пульсували морозні нитки, що випромінювали холодне блакитне сяйво. Довге біле волосся, розріз крижаних очей та характерний одяг одразу видавали в ньому мешканця Тайо.

— Це дух? — тихо запитав Морган.

— Так. У розмові з ним вияви повагу. Інакше можуть бути неприємні наслідки, — застеріг ельф.

— Які саме?

— Залежить від сили й настрою духа.

— Вітаю, поважний духу! — голосно мовив Морган, ступивши вперед.

Юнак навіть не повернув голови в їхній бік.

— Вітаю! Великий і поважний духу! — ще гучніше повторив Морган.

— Дивно... — тихо промовив юнак, як і раніше дивлячись кудись убік. — Я гадав, лише справжні маги здатні потрапити до Світу Духів, а не такі йолопи. Хоча ти мені чимось нагадуєш хлопця Злати.

Велеслав нахмурився:

— Злати ? Це збіг чи доля? Не можу зрозуміти— тихо мовив ельф сам до себе, а потім уголос уточнив: — Злата... учениця Академії Лазурного Дракона?

Юнак нарешті підвів погляд і подивився на них:

— Ви її знаєте? Щось я вас не бачив, коли був у світі живих.

— О, тепер і мені цікаво! — озвався Морган. — Злата ?! Це е ж та дівчина, про яку казав Оцелот? З нею ще той юний Вищий... Забув ім'я.

— Котаро, — підсказав дух.

— Так, саме він! — кивнув Морган і перевів погляд на юнака: — А ти звідки їх знаєш?

Дух повільно звівся на ноги:

— Я її дух-покровитель. Моє ім'я — Кураокамі.

 — Дух-покровитель? — здивувався Морган і, повернувшись до Велеслава, тихо додав: — Якийсь він блідий та кволий, я б такого духа однією лівою здолав. Можливо, Дейхан переоцінив Злату?

— Блідий і кволий?! — у голосі Кураокамі прохопилися виразні нотки гніву, а в наступну мить він рявкнув уже на повні легені: — БЛІДИЙ І КВОЛИЙ?!