Розділ 17

Прислухаючись до власного серцебиття можна пізнати до останньої межі безкрайні можливості свого характеру.

          Входячи в стан глибокого трансу, спиняючи біг крові, стишуючи пульс січовик опинявся на зламі світів і міг спілкуватися з душами померлих і ще не народжених, щоб потім передати усе осягнуте побратимам та врятувати звичний уклад життя від закріпачення посланцями Апокаліпсису.

          Задля цього Сірко, ризикуючи не повернутися вчасно з Потойбіччя, наважився опанувати одну з найскладніших практик — анабіоз.

     Упокоривши усі свої страхи і переживання, порадившись з відданим конем, заручившись підтримкою Вищих Сил Іван взявся за цей небезпечний інструмент взаємодії з паралельними вимірами.

         Головним помічником у цьому був хижий і гордий яструб, що кружляв посеред табунів білих хмар у яскраво – блакитному небі, яке у світлі сонця можна було сплутати з акварельним малюнком.

     Опустившись поміж високі лугові трави юнак звів очі вгору. Птах літав дивними колами, то знижуючись, то знову підіймаючись.

      Спостерігаючи за змахами крил яструба він рахував їх про себе. На п’ятому відчув як дух позбувається форми плоті, стаючи димною сумішшю, що проникає у найдальші закутки чужого сумління.

         Ось він бачить власне втілення поряд з птахом і летить до цілі, зовсім не торкаючись атмосфери, ледь ковзаючи у просторі, що нагадував тягучий ефір.

       Було в цьому щось захопливе і загрозливе водночас. Яструб не поспішав зачинати розмови про те, куди саме вони рухаються, а його супутник, ніби остерігаючись порушити інтимність моменту, не намагався ні про що запитати.

            В шаленому танці зринали перед ним обличчя гетьманів, полеглих побратимів, супротивників – бусурманів, змішуючись в одне, помережене дрібними глибокими зморшками, загорнуте у темну вуаль печалі і змарніле від нестерпного болю. Як не придивлявся він ніяк не міг зрозуміти жінка це чи чоловік.

          Саме цієї секунди почув стишений голос птаха:

        — Те, що бачать очі, виходить з твоєї підсвідомості, проростаючи на самому дні твого бунтівного серця. А хто це маєш дізнатись сам.

        Погляд яструба нагадував розжарений шматок заліза. Сірко міг би присягнутися, що тієї миті фізично відчув як йому випікають шкіру.

        Характерник повертався до реальності, стрімко минаючи усе навіяне, обганяючи вітер і колишучи довколишні трави. Різкий видих, поштовх від землі і ось він знову живий.

            Той згорьований профіль, який намалювало Провидіння, ніяк не давав йому спокою.

       — Хто ти? І чому мені здається, що відповідь лежить на поверхні, а я все ніяк не можу її намацати? — такі думки вихором неслися в його голові.

             Бажання дізнатися, що ж це означає заполонило його єство.

             Відвіт з’явився сам собою, змушуючи здригнутися від точності формулювання, прокинувшись глибокої ночі.

            Жоден шурхіт не смів порушити довколишньої тиші. В його скронях пульсувало лише одне коротке слово — Україна. Розщеплювалось на склади і знову збиралось воєдино.

             За це він готовий був змагатися до останньої краплі крові, які і кожен з січовиків.