Глава 47

Сектор валькарців обіцяв значно важчий бій. У них було достатньо часу, щоб підготуватися: укріпити позиції, облаштувати вогневі точки, перетворити кожен прохід на пастку. Саме цього й очікувала група Ворона та Мірова, що супроводжувала Ліру. Та реальність виявилася тривожно іншою.

Коридори зустрічали їх порожнечею. Охорони майже не було — лише поодинокі валькарці, які траплялися на шляху, зникали так само швидко, як і з’являлися. Короткий жест, приглушений постріл, тіло, відтягнуте в тінь. Усе відбувалося швидко й безшумно, ніби сам сектор видихнувся і більше не прагнув чинити опір. Це насторожувало сильніше за будь-яку засідку.

До тронної зали залишалися лічені метри.

Міров тримався насторожено, постійно скануючи простір, але саме Ворон відчував: за цією підозрілою легкістю криється причина. Він здогадувався, чому оборона ослабла, й водночас дивувався не менше за інших. Надто сміливо. Надто вчасно. Він не очікував, що Норд зуміє провернути флангову атаку за таких умов і зібрати сили там, де це справді мало значення. Тепер же сумнівів не лишалося: по той бік палацу точився справжній бій. Судячи з порожніх коридорів, Віктор упорався. План спрацював.

Коли до дверей тронної зали залишалося з десяток кроків, тишу розірвав тупіт. Із бокового проходу вийшов загін валькарців — щільний, зібраний, зі зброєю напоготові. Резерв. Ті, кого поспіхом перекидали до зони бойових дій… і хто раптово натрапив на ще одного ворога.

Кілька миттєвостей сторони дивилися одна на одну, оцінюючи ситуацію. Цього вистачило.

— Ідіть, — коротко сказав Міров, обертаючись до Ліри. У його голосі не було жодних сумнівів. — Ми їх затримаємо.

Ліра лише кивнула. Ані слів, ані вагань. Вона схопила Ворона й Грома за руки та різко притягнула до себе.

— Ви обоє зі мною.

Двері тронної зали захлопнулися за ними з глухим металевим гуркотом. Майже одразу його заглушив тріск запеклої перестрілки. Залишитися живими по той бік дверей шансів було небагато — і всі це розуміли.