6.2

Розмова з Торгніром виявилася короткою. Король був заклопотаний іншими справами: фортецею та спробами зрозуміти як вибратися з облоги. Барони вже направили йому листа, що готові помилувати усіх жителів та солдатів фортеці, навіть дружину Болдра Гунара, якщо обидва брати Гунари здадуться без опору. Звісно, Торгнір не погодився.

Король був роздратований та смиканий, усі навколо нього ходили навшпиньках та навіть не дихали. Болдр десь тинявся.

Тому і я, переконавшись, що Торгніру зараз точно не до мене, а лікар доповів, що вагітність протікає добре, поквапилась зникнути з монарших очей.

Наступні дні тягнулись надто довго. Мені здалось, що я вже роки сиджу в фортеці. За тиждень вдалося тільки раз поговорити з Арне, це стало єдиною віддушиною. Чим він займався інший час — я не знала.

Мене намагалися розважити леді, які опинилися замкненими разом із нами. Але усі їхні розмови закінчувалися тривожним обговоренням облави ти можливою поразкою Торгніра, а тоді тугою і страхом про власне майбутнє та сльозами. Від цього мені ставало ще гірше, і прикриваючись важким протіканням вагітності, я скоріше тікала у свою кімнату. 

Там я намагалася читати, але не змогла захопитися жодної з запропонованих книг, і іноді просто сиділа, дивлячись на небо крізь вузьке вікно.

Облога тривала, і мала можливість затягнутися на довгі місяці. Ще раз вона переривалась атакою, але в іншому нападники просто розбили табір та очікували.

Злам відбувся на дванадцятий день мого перебування у фортеці. Торгнір викликав мене до себе.

Поки йшла коридором, нервово чіплялась пальцями за тканину сукні, але вперто стискала вуста. Що могло такого статися, що король викликав мене настільки терміново?

У звичному залі стіл виявився вже наполовину порожнім. Здається, Торгнір змирився з тим, що облога триватиме довго і наказав економити припаси. 

Болдр сидів у тому ж кріслі, що і минулого разу, пив вино і навіть не піднявся щоб привітати мене. Здається, він вже був добряче на підпитку.

Торгнір не глянув на брата. Кивнув на мій глибокий уклін, а тоді гаркнув на слуг і охорону:

— Залиште нас!

Цей вигук ніби розбудив Болдра, він скинув голову і відсалютував мені келихом. Я вклонилась і йому, але другий принц вже відвернувся. 

Згідно етикету я очікувала, що король заговорить першим. Але він тільки смикнув кутом рота, підійшов до столу, налив собі води у келих, підніс до рота, але раптом передумав і розлючено жбурнув келих у стіну. Кімната повнилась звоном розбитого кришталю.

Болдр смикнувся, втиснув голову в плечі та озирнувся на вологу пляму, але за мить знову втратив до усього інтерес.

Торгнір вчепився пальцями у спинку крісла, і спрямував погляд у стільницю.

Мене починала нервувати тиша, що запала між нами, і зрештою я наважилася заговорити:

— Мій королю, щось сталося?

Він підняв на мене розлючений погляд почервонілих від безсоння очей, і я враз прикусила язика, пошкодувавши про власне питання.

— А облога для вас буденна подія, Сандро?

Відповідати на це питання я не стала, схилила голову та замовкла. Торгнір зітхнув, помовчав ще хвилину, і врешті заговорив. 

— Скоріш за все допомоги від островів Хасло ми не дочекаємось.

Я спантеличено глянула на нього:

— Як? Вони відмовили? Але ж між Мілаїрою та Хасло був союз…

— Вони досі стверджують, що між нами союз, — з огидою виплюнув Торгнір. — Але їм байдуже до того хто буде на троні Мілаїри! Шихові аборигени!

Монарх схопив зі столу графин, і він полетів у ту ж стіну, під якою вже лежала кришталева крихта. Кімнату оголосив металевий гуркіт.

— Один з Гунарів колись відхопив частину їхніх материкових територій, які народ Хасло досі вважають своїми, — роздратовано пояснив Торгнір. — Звісно, вони не кажуть цього прямо та офіційно, але будуть раді, якщо наш рід нарешті скінчиться і поступиться троном. Можливо вірять, що зможуть домовитися з інший королем, наївні барани.

На останніх словах Торгнір зареготав. Це було схоже на сміх божевільного: істеричний та безглуздий. І скінчився він так само різко, як і почався.

— Острівні блазні все ще готові прийти на допомогу та підтримати того, хто буде перемагати.

Торгнір знову замовк. Кілька хвилин ми мовчали, потім король сів за стіл, вказав мені на вільне крісло:

— Сідайте, Сандро, у вашому положенні варто більше відпочивати.

Я не сперечалась і слухняно зайняла місце за столом. 

— Над фортецею сьогодні бачили птахів, — раптом промовив Торгнір. — Чорношиї соколи. Троє кружляли над стінами, наче шукали щось.

Я насупилась, не розуміючи що це може означати. А король поставив лікті на стільницю та допитливо дивився на мене.

— І що не так з цими птахами?

— Вони навчені, — вкрадливо вимовив Торгнір, спостерігаючи за кожним моїм рухом. — Значить, це соколи-шпигуни. Наші стрілки пробували їх збити, але птахи на рідкість спритні. А коли вони літали над табором ворожої армії, в них стріли вже там.

— Значить, це не наші соколи, але і не їхні? — поволі усвідомлювала я. Торгнір кинув:

— Так, здається, до нас приєднується третя сила. І що найцікавіше: такі соколи не водяться ані на території Мілаїри, ані на території Ольдовії.

Я спантеличено насупилась, вчепившись у поруччя крісла. Коли душу пошкрябала слабка я надія, я обережно поцікавилася:

— Та де ж мешкають ці птахи?

Торгнір впер лікті у стільницю, прикував до мене прискіпливий погляд і процідив крізь зуби:

— Ці птахи мешкають у ханстві Чогрі. Саме їхні шпигуни зазвичай навчають і використовують їх. То що, Сандро, ви щось знаєте про це?