6.1

Я зачинила за лікарем важкі дубові двері, і звук замка, що клацнув, здався мені остаточною крапкою. Кімната занурилася в глибоку, майже цвинтарну тишу фортеці, яка опинилася в пастці облоги.

Повільно підійшовши до ліжка, я безсило впала на нього, навіть не роззуваючись. Моє тіло потонуло в перині, і ця раптова, забута м'якість шовкових простирадл здалася чужорідною. Коли я востаннє спала на шовку? Напевно, у столиці. Коли світ навколо здавався крихким, але все ж таки зрозумілим.

Ні, тоді мені було набагато простіше, набагато надійніше. Поруч був Асгейр. Той, на кого я могла покластися, закрити очі та дозволити вести мене.

Як колись за шовкові стрічки мене вів до вівтаря герцог Валуа, так далі по життю мене повів Асгейр. І за ним я готова була йти до останнього подиху. От тільки…

Відтоді моє життя перетворилося на суцільний жах, попіл та кров. 

Я заплющила очі й раптом зловила себе на думці, що починаю забувати, ким я взагалі є. Дочка графа? Герцогиня Ольдовії? Чи просто привид, що чіпляється за життя на руїнах власного минулого?

Погляд мимоволі піднявся до темної стелі. Руки самі собою опустилися на живіт. Там було порожньо. Тканина сорочки лишалася пласкою, а всередині випалена пустеля зберігала лише пам'ять про дитину, якої ніколи не буде. 

Тільки привид, яким я тепер маю прикриватися.

Я навіть не могла горювати. Не змогла звикнути ані до думки, що могла стати матірʼю, ані до того, що все закінчилось.

У горлі застряг колючий клубок.

«Асгейре…» — подумки покликала я, й ім’я відгукнулося в грудях тупим болем. Я затисла пальцями тканину на животі, ніби намагаючись утримати залишки тепла. «Повернись. Будь ласка, просто повернись. Мені байдуже на корону, мені байдуже на Ольдовію… просто знайди мене».

З цією молитвою, схожою на марення, я не помітила, як провалилася в глибокий, важкий сон без сновидінь.

А схопилася з ліжка я від раптового, дикого жаху. Серце калатало у грудях, як злякана пташка, а в роті пересохло. Навколо було світло — ранок уже давно вступив у свої права, пробиваючись крізь вузьке вікно-бійницю сірими, холодними променями.

Перед очима все ще майорів Асгейр. Його холодне тіло з байдужим складним поглядом, спрямованим у небо, посеред поля, усіяного трупами, які клювали круки.

Кілька секунд я тупо оглядала себе і одяг, зшитий по чужим міркам. Я навіть не роздягнулася. Втома підкосила мене, не лишивши місця для аристократичних звичок.

Ледве переставляючи затерплі ноги, я попленталася до суміжної ванної кімнати. Опустила руки в кухоль із холодною водою, плеснула в обличчя, намагаючись змити залишки нічного кошмару, і нарешті підняла очі на дзеркало.

Зі сріблястої поверхні на мене дивилося чудовисько.

Коротке, поспіхом обрізане попелясто-сіре волосся стирчало в різні боки, роблячи мене схожою на вуличного хлопчиська. На щоці білів шрам — вічна згадка про Оттавіо. Щоки запали, шкіра набула хворобливої, блідої прозорості, під очима залягли глибокі тіні. Я була худою, виснаженою і гострою, мов обломлена крига.

Жалість? Ні, я не відчувала жалості до цього відображення. Це було б надто великою розкішшю. Я просто констатувала факт: дівчину в дорогій сукні герцогині поховано десь на дорогах Мілаїри.

Гіркий сумнів ворухнувся на дні душі, холодний і тверезий. Чи може така, як я, стати королевою? Без війська, без дитини королівської крові, з обличчям, міченим ножем. Королеви мають надихати, мають нести велич і чистоту. А я несла лише руйнування та брехню.

Я криво посміхнулася своєму відображенню. Можливо, Рокко де Лукі просто помилився? Намагаючись виграти в цій кривавій грі, він поставив не на ту фігуру. І ця фігура згниє разом із Гунарами у цій фортеці.

Я витерла обличчя рушником і повільно повернулася до кімнати.

Там уже панував неспокійний рух. Дві служниці в однакових сірих сукнях із грубого сукна, які належали до нечисленної прислуги фортеці, миттєво кинулися до мене, щойно рипнули двері. В їхніх очах застиг прихований страх, змішаний із цікавістю. 

Вони бігали навколо, допомагаючи переодягнутися, змастити шкіру олією, нанести мазь під очі та підфарбувати обличчя. Одна з них, із круглим блідим обличчям, обережно торкнулася гребенем мого короткого, попелястого волосся. Пальці її тремтіли, коли вона вигадувала що з ним зробити, адже леді не личило стригтися так коротко.

А я заплющила очі.

Ці чужі, занадто обережні дотики раптом повернули мене туди, де біль був ще свіжим. Я згадала Альбу. Згадала, як її спритні, теплі руки щоранку заплітали мої довгі коси у Вомон-ле-Тіссен, як вона тихо щебетала про палацові плітки, намагаючись розважити мене, і як віддано дивилася в очі. Альба була моїм якорем у світі, який стрімко змінювався навколо. Тепер Альби не було. Вона залишилася у ворожому Мілаірському лісі, а її місце зайняли ці перелякані дівчата, чиїх імен я навіть не спитала.

Туга накотилася задушливою хвилею, здавлюючи горло. Служниці щось питали про сукню, пропонували теплу воду, але я майже не відповідала. Лише коротко кивала, дивлячись в одну точку перед собою. Мені було байдуже, що на мене одягнуть, аби ця броня з тканини допомагала тримати спину рівно.

Зрештою, вони закінчили. Я застебнула останній ґудзик на темній, глухій сукні, яка сиділа на моєму виснаженому тілі надто вільно, і глибоко вдихнула. 

Я вийшла у довгий, холодний коридор, де пахло сирістю та старим каменем, збираючись навідатися до Торгніра. 

Серце знову прискорило свій хід. Чи достатньо я налякала лікаря? Його очі, повні гіркого розчарування, досі стояли переді мною. Чи втримає цей старий язик за зубами, якщо король почне тиснути на нього? Чи не видасть він мою таємницю за першої ж загрози для власного життя? Брехня про дитину була моїм єдиним щитом, але цей щит був зроблений зі скла. Одне необережне слово лікаря — і воно розлетиться, поховавши мене під уламками.

Я звернула за поворот, намагаючись заспокоїти дихання і надати обличчю спокійний вираз.