1.

14 червня 2026 року.

— З днем народження, люба Мірочко.

На тому кінці дроту пролунав знайомий сміх — легкий, не зіпсований фальшивими нотами дорослого життя.

— І я тебе вітаю, бабуню! Це ж не тільки моє свято, а й твоє. Ми з тобою — як дві сторони однієї монети, пам’ятаєш?

Від її голосу в моїх грудях, десь під зашкарублим від старості серцем, розлилося тепло. Я мимоволі всміхнулася. Дев'ятнадцять років тому народилася моя правнучка. Саме в мій день народження. Тоді я ще вірила, що доля зробила мені подарунок, передаючи естафету. Відтоді ми щороку жартували про наше «подвійне свято».

Але час — це безжальний лихвар, який забирає відсотки щодня.

Мірабелла вже давно не та маленька дівчинка з вічно розбитими колінами та кумедно розпатланими косичками. А я давно не бадьора «бабуня», яка могла зі своєї старої сукні перекроїти нове вбрання на свято у садочок. Сьогодні я дев’яностооднорічна стара відьма (такою мене бачать оточуючі), яку тримає на світі лише впертість та кілька родинних таємниць, занадто важких, щоб забрати їх у могилу.

Хотілося для моєї юної іменинниці подарувати щось справжнє, що не купиш за гроші.

Та, на жаль, мій нинішній подарунок мав присмак полину.
Поки Міра імпровізувала побажання, я кинула погляд на фамільний кишеньковий годинник, що лежав на тумбочці. Його срібний корпус давно стерся, але стрілки невблаганно відміряли останні години мого земного життя.

— Міро, — я перебила її, відчуваючи втому. — Ви з матір’ю маєте приїхати до Львова. Сьогодні.

У слухавці запала неприродна тиша.

— Щось сталося? —обережно запитала іменинниця.

Кмітлива Мірочка, недарма наша кровинка. Вона одразу збагнула: старі Ромодановські не кличуть у гості просто заради торту зі свічками.

Першим поривом було вивалити все. Сказати, що я відчуваю подих смерті на своєму плечі. Що спадок нашого роду — не вимірюється грошима, а має приховані таємниці. Що вона — наймолодша жінка роду, і її роль уже написана історією. Але на такі розмови потрібна вічність, а у мене залишилося лише кілька годин, дай боже.

— Просто приїдь. До Ніни.

Ще одна пауза, цього разу довша. Я знала, про що вона зараз думає. Ніна, моя дочка, — це територія, на яку вони не заходять через старі сварки.

— Будемо. Мама їй зателефонує, — нарешті видихнула вона.
Від полегшення, заплющила очі.
— Бувай, Мірочко.
— До зустрічі, бабцю.

До зустрічі. Хотілося б у це вірити, але вже як буде.

Я поклала слухавку, віддала телефон  доглядальниці Соні і повільно видихнула. Старече тіло змучувалося надто швидко, пальці тремтіли — чи то від віку, чи то від азарту. Сьогодні я завершу справу, яку відкладала двадцять років, побачу усю родину разом. Тераріум збирається на звану вечерю.

***

Знову прийшла до тями. А може, я й не дрімала, а просто блукала коридорами пам’яті. Помітила, що мене кудись везуть. Карета швидкої допомоги тряслася на вибоїнах, і кожен поштовх віддавався у моєму хребті гострим нагадуванням про те, що я все ще з м’яса й кісток.

Колись я б в’їдливо зауважила, що так гепає лише на сільських дорогах Галичини десь у повоєнному 1940-му. А тут, подивіться — центр цивілізованого Львова, двадцять перше століття. Прогрес, нічого не скажеш. Але зараз не до ниття. Це була моя остання мандрівка, тож я насолоджувалася краєвидами, що миготіли крізь замацькане вікно залізної розвалюхи.

Повз пропливав величний Львів, принишклий і мокрий від недавнього дощу. Бруківка блищала, як риб’яча луска. Колись я знала тут кожен камінь, кожну кнайпу, кожен таємний двір. Тепер я ледь упізнавала місто — воно обросло склом і бетоном, наче шляхетна пані, яка здуру зробила собі невдалу пластичну операцію.

— Пані, обережно, зараз буде поворот, — проворкувала Соня, моя доглядальниця з притулку.

Вона притримувала мене за плечі з таким трепетом, наче я була порцеляновою статуеткою епохи бароко. Можливо, я і справді розсипалася, просто лак на мені ще тримався. Я не відповідала. Економила слова. Кожне з них зараз було на вагу золота.

За вікном виріс новий дім моєї дочки Ніни. Вісімнадцятиповерховий мурашник зі скла та амбіцій. Яке співпадіння, адже я з дочкою втратила нормальні стосунки дев’ятнадцять років назад. З тих пір майже не розмовляла з нею.

Вона переїхала у дорогу дворівневу розкішну квартиру з другим чоловіком, Леонідом, поки я доживала віку в притулку для літніх людей. Іронія долі: я дала їй життя і достаток, а вона дала мені кімнату з краєвидом на чужу старість.

Швидка зупинилася. Задні дверцята оглушливо рипнули.

—Пані Зуравіє, ми уже прибули, - доповідає Соня і готується до виходу.

Першим до машини підійшов Леонід.

— Обережніше... Не поспішайте. Їй не можна різких рухів, — сказав він санітарам ще до того, як вони встигли взятися за ноші.

Я мовчки спостерігала. О, цей чоловік одразу звернув на себе увагу бригади медичного супроводу. Не просто стояв на порозі, розправивши плечі, а демонстрував таку порцію щирого занепокоєння, що недосвідчений лікар міг би пролити сльозу розчулення.

Він простягнув мені руку, яку я гордовито проігнорувала, але вловила єхидну гримасу. Усмішка — широка, тепла, відпрацьована роками, на мить перетворилася на вищир.

Можливо, здалося, бо він швидко прийняв звичний вираз обличчя.

Поки санітари обережно перекладали моє незграбне тіло на кушетку, я подивилася Леонідові прямо в очі й ледь помітно посміхнулася, востаннє.

Нехай вважає, що переграв стару жінку. Нехай гадає, що п’ять років мого заслання в притулок висушили мій мозок і зламали волю. Тихий, стратегічний, він звик діяти чужими руками, ховаючись за спиною Ніни.

Бідолаха. Він навіть не здогадується, що я бачу його наскрізь через свій дар, про який ніхто не здогадується. Я не просто приїхала помирати. Потрібно навести справедливість у своїй родині.

Сьогодні збереться вся родина. Не для того, щоб підняти келих за моє здоров’я, а щоб почати шматувати мій спадок ще теплими руками. Подивимося, хто з них вийде з цієї зали людиною, а хто — просто хижаком, який переплутав жадібність із коханням.