Знаєте, коли я зараз, розвалившись у зручному кріслі на верхній палубі та посьорбуючи цілком пристойну каву, перебираю в пам’яті той перший рік після нашого тріумфу на «Золотому вузлі», мені часом кортить покрутити самому собі пальцем біля скроні. Ну, здавалося б: живи та радій! Грошей на рахунках стільки, що онукам вистачило б на безбідну старість — якби я, звісно, встиг завести тих онуків до свого раптового відрядження в інший рукав галактики.
П’ять місяців після продажу стародавньої яхти ми жили, як поважні рантьє. Наш пузатий «Привоз» із намальованим морем і чотирма назвами на носі пройшов капітальний ремонт на тихій приватній верфі: Степан випросив собі новий турбокомпресор і генератор щитів, Семен Петрович розжився на камбузі справжньою індукційною плитою з витяжкою, а капітан Тарон так відполірував рубку, що МК-4, здається, аж хрипіти динаміками перестав від задоволення. Ми спокійно возили дрібні чесні вантажі між окраїнними планетами, справно платили податки й не пхали носа в жодні сумнівні гешефти.
І ось тут я на власній шкурі збагнув стару істину мого діда Мойсея: «Аркашо, коли в одесита все спокійно і нічого не чухається — це означає, що він або занедужав, або незабаром зробить собі халепу на рівному місці».
Нудно стало, розумієте? Душа прагнула не просто тягати ящики з консервами із сектора в сектор, а бодай маленької, але красивої вистави. І, як зазвичай буває, коли людина починає шукати пригод на свій тухес, Всесвіт тут же люб’язно підставляє стільчик.
Прийшов той лист увечері, коли ми стояли на перевалочній станції «Вільний маяк». Жодного офіційного сповіщення в галомережі — просто в особистий поштовий буфер моєї бюджетної нейромережі тихенько впав зашифрований пакет без зворотної адреси. МК-4 перевірив його на віруси, здивовано крякнув і доповів, що маршрутизація листа йде через сім занедбаних ретрансляторів, тож відправника не знайдеш і з собаками.
Текст був короткий, проте інтригував не на жарт:
«Шановний поціновувачу нестандартних рішень із борту “Привозу”. Вас запрошено на закритий неіндексований аукціон артефактів Джоре на станції “Тихий притулок”. На торги виставлено предмети, які не піддаються розшифруванню офіційними академіями. Вхід суворо за пред’явленням цього ключа, без преси та без служби безпеки. Ті, хто програв, не ставлять запитань, переможець забирає все».
Я перечитав це послання тричі й мимоволі усміхнувся. На мить мені навіть здалося, ніби я знову в дев’яносто п’ятому році, у славному місті Кишинев.
Ох, пам’ятаю я ту кишинівську історію, як учора! Ми тоді з одним знайомим вірменином на ім’я Жора затіяли торгівлю найпростішим, залежаним мотлохом із закритого порцелянового заводу. Поки ми виставляли ті криві статуетки пастушок на базарі по три карбованці за пучок — повз них навіть безпритульні собаки пробігали, відвертаючи морду. Та варто було нам надрукувати на старому принтері дві сотні гарних листівок із золотим обрізом «Закритий салон колекціонерів імператорської порцеляни. Вхід суворо за списками», винайняти на вечір порожній підвал колишнього будинку культури й поставити на вході двох кремезних студентів у чорних піджаках із суворими пиками — все! Місцеві бізнесмени ледь не побилися за право потрапити всередину, а пастушок розібрали по сто доларів за штуку, щиро вірячи, що коли вхід таємний, то й товар царський.
— Не пхайся ти туди, Аркашо, — одразу забурчав Семен Петрович, коли я за вечерею виклав новину на стіл. — Знаєш, як у нас на Черкащині кажуть? Якщо рибалка кличе тебе в очерет уночі й просить нікому не казати, де ловитимете — отже, або місце чуже, або в човні дірка.
— Еге ж, — підтакнув Степан, копирсаючи виделкою смажену картоплю. — Я таке ще в Ростові-на-Дону бачив, на вокзалі, у дев’яносто третьому. «Тільки для своїх, брате, по секрету золотий годинник віддаю!» А потім дивишся — ні годинника, ні відрядних, самий квиток у плацкарт додому лишився.
Капітан Тарон лише мовчки похитав головою, крутячи в пальцях порожній кухоль, а от МК-4 несподівано подав голос зі стельового динаміка:
— Якщо дозволите, капітане, вставлю свої п’ять кредитів. Я перевірив координати «Тихого притулку». Це стара напівзруйнована орбітальна платформа на межі нейтральної зони. Закони там, прямо скажемо, не надто суворі, зате такі закриті розпродажі серед багатих диваків справді трапляються раз на кілька років. Іноді туди потрапляють речі з розкопок, які старателі бояться нести в офіційні музеї.
— Ось! — зрадів я. — Розумна людина наш комп’ютер, хоч і залізна! А ви не бійтеся, хлопці. По-перше, я не збираюся тягнути туди всі наші статки. Основний капітал, як і домовлялися, лежить тихо по далеких банках і кооперативах, чіпати його сходу не можна — та й перекази звідти йдуть по два тижні, поки весь ланцюжок прокрутиться. Я візьму лише ті вільні гроші, що лежать під рукою на особистому рахунку та в поточній касі — ну, тисяч сто двадцять набереться, не більше. Подивимося, що за цирк, поп’ємо чаю за чужий кошт і повернемося назад. Як казав мій дід Мойсей: «Мацати руками не обов’язково, а очима — то воно взагалі безкоштовно!»
Звісно, у підсумку зі мною ув’язався Степан — про всяк випадок, «щоб твою розумну голову не переплутали з артефактом», — а Тарон і Петрович залишилися на кораблі в повній готовності до термінового зльоту.
Станція «Тихий притулок» сповна виправдовувала репутацію сірого ринку. Жодної сліпучої реклами, як на «Золотому вузлі», жодних накрохмалених портових офіцерів. Напівтемні коридори, що тхнули старим пластиком і вистиглою кавою, та тихі, непомітні типи в довгих плащах, які намагалися не дивитися одне одному в очі.
Залу самого аукціону облаштували в колишньому вантажному ангарі третього рівня, оббитому темною тканиною. На вході в нас чемно, але наполегливо перевірили браслети, попросили здати будь-які пристрої — окрім базових нейромереж, звісно, їх із голови не виколупаєш — і всадовили в м’які крісла в третьому ряду.
Публіка підібралася прецікава. У першому ряду, відгороджені від решти двома порожніми кріслами для дотримання належної пихи, сиділи двоє представників через посередників-аратранців — самі аграфи на такий сумнівний зліт спускатися не стали, але їхні холодні, хижі повірені тримали прямий зв’язок із господарями. Трохи збоку вмостився один незворушний сіро-блакитний сполот у темному дорожньому жилеті — цікаво, що тут забув телепат, коли на аукціоні в думках у кожного другого суцільний кримінал? Утім, сполот сидів тихо, примруживши чорні очі, і вочевидь просто розважався, як глядач у дорогому театрі. Решту двадцять крісел займали різношерсті багатії, скупники та авантюристи з усіх усюд сектора.
Відредаговано: 22.11.2026