Союзні проблеми

Шлях до стадіону, котрий виявився чи не найбезпечнішою будівлею міста, зайняв не більше чверті години. На аеромобілі з довіреним пілотом це давало можливість перевести дух. Нік спостерігв за пропливаючими повз нього пейзажами та дивувався руйнівній силі що тут прокотилась. Коротке, за його мірками, протистояння, перетворило процвітаюче місто у
руїни. Втім було видно, що відновлювальні роботи почались. Завали розгрібали синтохуми разом з людьми, поруч прцювали бульдозери звільнюючи дороги і засипаючи вирви, різні вантажні фургони роз’їзджали, будучи заповненими доверху сміттям та уламками... все це нагадувало мурашник з такої висоти. 
 Поряд з Ніком мовчки сиділи його гвардійці. Та спостерігали, щоб їхній «вантаж» не надумав вириватись. Втім цього і не трапилось.
 - Здається вона пройшла через останній етап... - коментар Гвінти привернув увагу Ніка до «вантажу» змушуючи повернутись до реальності. Уважно подивившись на дівчину, Направляючий зацікавлено озвучив власні думки:
 - Звідки такі висновки? І чому процес затягнувся? Вас майже одразу відпустило! - над питанням гвардійці замислились, втім мовчання перервала Гвінта: 
 - Цілком можливо справа у тому... що тоді ми були на межі від «спраги». Це змусило тіла майже одразу почати переробку, що і викликало негайний ефект... Хоча я мало пам’ятаю про той епізод свого... життя. - задумливий голос Гвінти, та її пояснення викликали кивки у всіх інших членів гвардії, та дівчина наче не помічала того. - А ця... дурепа напилась до такої стану, що очевидно це сповільнило процес. Проте для цього потрібно дослідити тіло Зміненого таким чином ветала. - після цих слів «вантаж» почав пручатися, але ніхто не звертав на неї увагу. Почалось зниження.
 Висадили їх біля стадіону, тож вийшовши з цього засобу, Нік одразу вирушив до своєї імпровізованої фортеці, а точніше до підвалів стадіону. Він навіть не оглянувся, оскільки знав, що гвардійці слідують за ним. А Зегунд ще й підхопив «вантаж» для доставки у підземелля. Пересуватись їм довелось швидко і намагаючись не потрапляти на очі місцевим. Як виявилось, Карен перетворила це місце на справжній оплот. Тут проходили підготовку бійці, прямо на полі, а коридорами снували вояки при озброєнні, явно патрулюючи. Проте Нік не надто звертав на них уваги. Йому був потрібен час та вільна кімната. Повернувши до сходів у підвал група наткнулась на караульного, котрий охороняв прохід до нижніх рівнів фортеці.
 - Стояти! Хто такі? Вхід у підвал чужим заборонено! - жорстким командним голосом прокричав караульний. Наразі він був при повному озброєнні та броні, тож побачити обличчя цього індивіда було неможливо.
 - Чужим, кажеш?! - Нік почав закипати. В нього накопичилась така кількість справ, що починала боліти голова, а цей... караульний, вирішив що може йому заважати.
 - Слухай, хлопче! Хто по твоєму все це створив? Безпечне місце де ви можете укритись навіть від мутанта розмірами з будинок. Тренуватись та готуватись до протистояння з блідими. Як ти думаєш чому істоти не змогли пробитись у цю фортецю? - м’яким голосом Нік задавав питання, котрі не викликали жодної реакції у караульного.
 - Я вас не знаю! Перепусток у вас немає. Тому покиньте це місце, поки я не викликав караул, та не викинув вас з фортеці! Пані Карен суворо наказала не пускати сюди нікого окрім довірених людей, або когось з групи «виянткового призначення». На останній фразі він запнувся. Нік почав закипати, як і кожен з його гвардійців.
 - Хлопче, ти я бачу тут недавно. Тож дозволь я дещо поясню. - оманливо м’яким тоном почав Трецій, змушуючи бійця відступити на крок. Особливо велике враження
складав вигляд групи. Вони навіть не встигли перевдягнутись чи змити кров, тому виглядали вельми... загрозливо. Від чого боєць відступив ще на крок. - Ти бачив колись «блідого» у бою? Протистояв йому? Знаєш чого очікувати від них?

Питання Треція змушували бійця нервувати, втім він продовжував наполягати на тому, що не пропустить їх,
оскільки в них немає допуску, від чого навіть терпіння Треція почало закінчуватись.
 Нік поклав руку на плече Гварди, котра вже стисла кулачки, по котрим пробігли Розряди. Але після того, як відчула руку на плечі - заспокоїлась.
 - Друже. Я бачу що ти дуже... совісно виконуєш свої обов’язки. І якщо тебе сюди поставили, то твоя вірність не підлягає сумнівам. - слова Ніка викликали у бійця неочікувано жвавий відгук:
 - Саме так! Тому будьте ласкаві почекати, поки прийде пані Карен та підтвердить ваші... права на вхід до підвалів. - відповідь бійця змушувала Ніка роздратуватись ще більше, втім він все ще тримав себе у руках.
 - Викликай свого начальника, та нехай він підтвердить наші особистості. Хоч ми і поспішаємо, але... якийсь час
почекати зможемо. - підказка Ніка змусила бійця, котрий чим далі, тим більше нервував, ледь не підстрибнути від полегшення. Після чого за допомогою ЕРПа викликав
старшого.
 Нік спостерігав за цим дійством байдуже, з долею нудьги, оскільки ще недавно йому довелось пройти через досить напружений бій, тож всі ці правила та порядки викликали у нього відразу. Роздумуючи над подібними несправедливостями, хлопець і не помітив, як прийшов голова караулу, та ледь помітивши групу одразу остовпів.
 - Здоров’я бажаю! Голова караулу - Еванд! -
чоловік явно напружився. То був типовий військовий, середнього зросту, широкоплечий, та з круглим, проте кам'яним, обличчям. У військовій уніформі, він мало чим відрізнявся від йому подібних, тому Нік його майже не запам’ятав. Втім голова караулу продовжив. - Вибачте за затримку! Можете проходити! Боєць, пропустити! Під мою відповідальність! - накази, що межували з воплем сирени за гучністю, змушували Ніка зкривитись, втім він це приховував.
 - Так точно, пане лейтенант! - боєць
майже миттєво відстрибнув у сторону та випрямився у стійку «струнко».

Нарешті спустившись до підвалу, котрий не змінився з останнього їхнього візиту сюди, Нік зайняв першу ж простору кімнату. Це було зовсім порожнє приміщення, яке можна було використати будь яким чином. Втім наразі його цікавив згорток, котрий тримав Зегунд. Чоловік поклав свою ношу посередині кімнати та стягнув з її голови сорочку, що використовували замість мішка.  
 Руда веталка з лютою ненавистю в очах обвела роглядом присутніх, та зупинилась на Направляючому. 
 - Ти! ЩО ТИ ЗРОБИВ?! - веталка кричала від люті, втім це не справляло враження. - Чому??? Чому я бачу ці обличчя ледь закриваючи очі? Чому я чую ці жахливі крики та сміх? - руда пручалася, намагаючись хоч якось вирватись з пут, проте для неї це було неможливо. 
 - Тепер ти розумієш? Це все... відгуки твоїх власних дій. – спокійний голос Прами змусив веталку закричати від відчаю. 
 - Тоді вбий мене! Закінчи це! - вона почала благати та ніхто навіть не поворухнувся. 
 - Де Архіваріус? – це було єдине питання, котре поставив Нік. Веталка здивувалась та занервувала, з чого хлопець зробив висновок, що ця інформація була вкрай важливою. 
 - За двісті кілометрів звідтси, на південний схід... Вони зібрали справжнє військо. Їх там всього разом кілька тисяч. Не менше двох тисяч веталів, та ще більше «слуг». І... в них багато «мішків»... Думаю скоро вони вирішать чи нападати. Втім повний крах нашої атаки може змусити їх передумати. Зрештою втратити цілу «гілку» жоден старійшина не бажає... - полонена розповідала все тихим пригніченим голосом, немов стримувала крик. Це насторожило Ніка, тож скориставшись Формою, він побачив що коїться... і впав у шок... Її тіло стрімко нагрівалося, навіть внутрішні органи... Картина, котру малювала Форма, показувала, що навіть її кров ледь не горіла, у прямому сенсі слова.
 - Чому ти розповідаєш мені це? - Нік намагався зрозуміти мотивацію полонянки, адже вона не могла не знати що з нею коїться.
 - Останні кілька днів мене постійно мучили жахіття. Спогади... І чим далі, тим страшніші. Здається, що слідуючи наказам, я й сама не помітила чим стала... Нарешті я зрозуміла. Знаєш, я тобі навіть вдячна... Померти, навіть не зрозумівши своїх... проступків - це мабуть найгірше що може статися... - голос дівчини починав зриватись на крик, втім вона встигла промовити - «дякую», та здавалося всередині неї загорілося полум’я, що виривалось навіть через очі, та веталка згоріла перетворившись на попіл. 
 - Отже ти взяв у полон веталку і навіть мені не сказав?! - голос Карен пролунав у приміщені, змушуючи всіх вийти зі стану шоку, хоча це її мало хвилювало, жінка не виглядала розлюченою, більше засмученою. - Хоча це вже не важливо. Якщо вона сказала правду... то в нас забагато проблем... - жінка дивилась на купку попелу, та продовжила, - Нік! Йдемо! Зараз збирається нарада. У світлі останніх подій, ми маємо вирішити, що нам робити далі.