Розділ 11_1

З самого ранку в мене завал на роботі. Спочатку суд, потім зустріч з клієнтом, потім знову суд. Я навіть не маю коли зайвий раз кліпнути. Голова крутиться обертом від залишку інформації, шлунок стискається від голоду, бо пропустила обід. До свого кабінету добираюсь близько до другої, виснажена і без настрою.

- Що за день, - бурмочу під ніс і кидаю теки зі справами на стіл.

Гепаюсь у зручне крісло і нарешті дозволяю собі розслабитись. Це добре, що є клієнти, буде більше грошей цього місяця, а вони мені дуже потрібні. Витрати часто висмоктують мій гаманець дочиста.

Ох, скоро хлопців забирати зі школи. Може зателефонувати Аріні, нехай дівчата візьмуть їх з собою. А я потім ввечері їх заберу. Гарна ідея. Вже збираюсь діставати з сумки телефон, як до кабінету заходить Ігор. Він навіть не вітається і вираз обличчя його незадоволений.

- Що таке? - напружуюсь. Ще не вистачало поганих новин.

- Я сьогодні дізнався цікаву деталь про твоїх дітей, - він підходить ближче і сідає на край столу, нависає наді мною. Претензія в його голосі мені зовсім не подобається.

- Що ти маєш на увазі? - не розумію про що він.

- Чому ти не сказала, що твої хлопці від Стрілецького? - каже роздратовано. - Я зараз би не почувався таким дурнем. Як я можу конкурувати з мером міста?

- Звідки в тебе ця інформація? - груди стискає від неприємного відчуття. - Хто тобі сказав? Ярослав?

- Про це знає вже вся країна, - гаркає. - Лише лінивий не пише про це в інтернеті. Загублений тато знайшовся, ще й фото ваше разом прикріпляють. Аліно, про такі речі треба попереджати, перш ніж розпочинати стосунки з чоловіком.

- Як в інтернеті? - шоковано перепитую. - Боже, що ж це буде.

Швидко дістаю телефон з сумки. Я до нього не дивилась вже декілька годин. Ще й звук вимкнула, щоб не заважав. А в інтернеті взагалі не сиділа, ніколи було читати новини.

Відразу бачу пропущені від Ярослава. Він дзвонив і не один раз. Чого він хоче? Напевно теж вже знає останні новини і тепер казатиме, що це я злила інформацію. Та я б ніколи. Мені це взагалі не на руку.

Вмикаю інтернет і переходжу на новини. Довго гортаю поки не потрапляю на першу статтю про мене і Ярослава.

- Аліно, ти взагалі чуєш мене? - обурюється над головою Ігор. Та я не звертаю на нього увагу, вгризаюсь очима у рядки. - Тебе взагалі цікавить, що я думаю на рахунок цього?

А ось тут не зрозуміла. Піднімаю на нього здивований погляд.

- Це якось змінює твоє ставлення до мене? - запитую з підозрою. У мене вже з'явились сумніви на рахунок Ігоря і тепер вони лише ростуть. Він зараз так поводиться, наче це він у центрі скандалу. - Дізнавшись, від кого мої діти, я тебе більше не цікавлю?

- Не те щоб, - ніяковіє і сповзає зі столу. Взагалі не люблю, коли він так сідає. Наче хоче здаватись домінантним. - Просто мені неприємно, що ти промовчала про цей факт. Тепер зрозуміло, чому Стрілецький так часто зустрічався нам на шляху.

- Не так вже й часто, - виправляю його. - Лише раз Ярослав навмисно приходив до мене поговорити про дітей.

- В новинах пишуть, що він відмовляється від них. Це правда?

- Не зовсім, - знизую плечима. - Ми ще з ним не дійшли згоди, що будемо робити далі.

- Якщо він захоче їх забрати, у нього є всі шанси.

- Ти серйозно? - обурююсь на його байдужий тон. - Я не збираюсь віддавати йому хлопців. Нізащо в світі.

- Вести війну з мером не розумно буде – коментує з легкістю.

- Ігорю, ти зараз на чиєму боці? – дратуюсь.

- Я просто міркую логічно.

- Ох, іди собі, Ігорю. Не зли мене. Я зараз не в настрої для таких розмов, - махаю на нього рукою і показую на двері.

Він супиться, мить дивиться уважно, а потім розвертається і йде до виходу.

- Взагалі-то, це я маю на тебе злитись, - каже ображено наостанок. - Ти приховала від мене важливу інформацію. Як можна починати серйозні стосунки на брехні.

Відкриваю рота, щоб відповісти, але він швидко покидає кабінет. Серйозні стосунки? Такими темпами ми скоро розійдемось. Теж мені ображена цяця.

Швидко забуваю про Ігоря і повертаюсь до новин. Той, хто це писав, не знає ніяких дрібниць, лише те, що у Ярослава є діти. Але навіть ця інформація гарно попсує нерви не тільки моєму колишньому, але й мені з хлопцями. Ми тепер у всіх на язику.

Хлопці. Хоч би вони ще не читали цього. А якщо в школі їм хтось сказав? Вони ж нічого не знають.

Зриваюсь з місця, хапаю сумку і вилітаю з кабінету, гримнувши дверима. Їду до школи, заберу їх раніше. Треба їх підготувати до досить непростої новини. Тішить лише те, що Ярослав, здається, їм сподобався, і вони може не будуть сильно противитись новоспеченому татусеві.

Я думала над його пропозицією і вже сьогодні мала подзвонити і погодитись. Розумію, що дітям потрібне спілкування з батьком, враховуючи те, що він хоче їх бачити. Сподіваюсь, що він не робитиме ніяких пакостей. Та й останній варіант найприйнятніший в моїй ситуації. Бо я не впевнена, чи вистачить сил мені з ним воювати. Все ж таки Ярослав досить впливова людина.

Паркуюсь біля школи і поспішаю всередину. Якраз попадаю на перерву, тому стараюсь оминати потік малечі, котра спрямована надвір.

Заходжу у клас хлопців, не помітивши їх у коридорі. За партами сидить лише декілька учнів, вчителька збирає речі зі столу.

- Вибачте, я прийшла за Бойчуками, близнятами, - зупиняюсь при вході.

Вчителька підносить на мене очі і дивиться якось розгублено. Неприємне передчуття ще більше починає проявляти себе.

- А їх вже забрали.

- Хто? - вимагаю відповіді. Чомусь я впевнена, що це не дівчата Насті, тому навіть не буду перевіряти.

- Наш мер приїжджав, наша директорка дозволила забрати їх, - виправдовується.

Ярослав. Негідник і підла людина. Яке він мав право взагалі сюди показуватись?

Ох, яка я зараз розлючена. Хочеться трощити все на своєму шляху.