Розділ 10_1

Ярослав.

Не встигаю відреагувати, один м'яч попадає мені в носа, інший у плече. Ох, боляче, хоч вони і пластикові. Здається, хлопці вклали в удар всю свою силу. Вони швидко беруть інші м'ячі і знову кидають, та цього разу я відхиляюсь. Хлопці тягнуться за третіми м'ячами. Оце невгамовні. Я думав, вони будуть плакати і їх прийдеться заспокоювати, а вони люті.

Помічаю, як до мене поспішає охорона, хочуть мене захистити. Збираються нейтралізувати дітей. Така в них задача, прибрати будь-яку загрозу, і немає різниці, що це може бути, хоч кошеня.

- Ні, не підходьте, я сам розберусь, - наказую, і ті відразу зупиняються, лише спостерігають.

Тим часом діти запускають по третьому м'ячу і цього разу один з них попадає мені у груди.

- Може досить? - кричу і роблю крок в їхню сторону.

Тільки б дотягнутись до них і заспокоїти.

- Ти нам не тато! - з ненавистю репетує Денис. Він важко дихає і дивиться так, наче готовий прибити. Яка разюча відмінність від веселого хлопчика, яким він був хвилину тому. - Ти нам ніхто. Наш тато далеко-далеко звідси, подорожує і допомагає людям.

І яку казочку розповіла їм Аліна? Невже нікчемний мандрівник може бути кращим, ніж мер міста?

- Я справді ваш батько, - кажу спокійно і повільно роблю ще крок. Треба їх якось заспокоїти. - Пробачте, що ви саме так дізнались. Ми мали вас підготувати, але вже так вийшло.

- Брехун! Ми тобі не віримо, - продовжує кричати Денис. Максим мовчить і лише пропалює поглядом. - Ти не можеш бути нашим татом. Наш тато зовсім не такий.

Як ви можете знати? Ви його ніколи не бачили. Діти живуть у своїх фантазіях і це не дивно.

- Ми не хочемо боулінгу і солодощів. Ми хочемо додому, - подає голос Максим. Здається, хлопчик зараз заплаче і ще цього мені не вистачало.

- Добре, я вас відвезу, тільки дозвольте підійти до вас, - виставляю руки вперед і продовжую наближатись.

Я майже поруч, ще крок і я зможу їх торкнутись.

- Ось тобі, - Денис замахується і кидає наступного м'яча.

Попадає мені у живіт і я згинаюсь від болю. Боже, чому ці діти такі агресивні? Я ж їм нічого не зробив. А сили скільки у них, кидають, наче дорослі чоловіки. От як з ними домовитись? Вони не хочуть навіть слухати і я розумію, що розмовами нічого не доб'юсь. Тому швидко скорочую залишок відстані між нами і хапаю за плече одного однією рукою, іншого — іншою. Стаю на коліна і щосили притискаю їх до себе. Вони пручаються, хочуть відсторонитись, а я не рухаюсь, сподіваюсь, що вони заспокояться.

Я не знаю, як поводитись з дітьми в такій ситуації. І я не знаю, що треба робити, щоб вони вгамувались. Тому єдине, що придумав, це притулити до себе, адже тілесний контакт завжди зближає людей.

- Пробачте, що мене не було у вашому житті, - шепочу біля їхніх вушок. - Я не знав, що ви в мене є.

В цю мить відчуваю дивний тиск у грудях, наче болить серце, але в мене ніколи з ним не було проблем. А ще шкодую, що поспішив і не подумавши, забрав дітей зі школи. Треба було все ж таки спочатку дочекатись, коли Аліна звільниться. Треба було спочатку все їм розповісти. Та вже пізно і діти ненавидять мене. А я дуже цього не хочу.

- Ярославе, преса хвилюється. До них треба вийти і все пояснити, - чую над головою байдужий голос Стаса.

- Потім, - гаркаю і продовжую обіймати малих. Вони вже не пручаються, лише важко дихають мені в шию. Це прогрес і я задоволений своїми діями. Все ж таки я трохи можу ладнати з дітьми.

- Але ж вони чекають, - не вгамовується замісник.

Підношу голову і дивлюсь на нього незадоволено. Невже він не розуміє, що зараз в мене є важливіші справи? Звичайно, для нього ці діти нічого не значать, частина роботи. Але для мене вони рідна кров. Це не та малеча, що приходить на мої організовані святкування, де можна повеселитись. Ці малі особливі, бо вони мої.

- Почекають, - кажу металевим голосом. - Скажи, що я вийду через десять хвилин.

Він ще мить дивиться на мене якось дивно, а потім киває і йде.

Нарешті я відпускаю хлопців і дивлюсь на їхні насуплені обличчя. Вони зиркають на мене з-під лоба, губки міцно стиснуті у тонку лінію. Вони більше не б'ються і не вириваються, але й привітністю від них теж не віє.

- Ходімо, я проведу вас до столика, - намагаюсь налагодити контакт. - Скоштуєте смаколиків.

- Ми хочемо додому, - вперто відповідає Денис. - Ти нам більше не подобаєшся.

- А що мені треба зробити, щоб знову вам подобатись? Цікавлюсь з надією. Це ж діти, і я знаю, що вони швидко забувають образи.

- Тобі не вистачить для цього і всіх грошей світу, - хитро посміхається Максим.

- Але все ж таки домовитись можна? - ловлю його за слова.