Розділ 9_2

Директорка нервово сміється і коситься на мене, а я в цю мить почуваюсь дурним хлопчиськом, про якого розповідають секрети.

- Ми зазвичай не дозволяємо дітям йти зі школи з неперевіреними людьми, - вона нахиляється до мене і понижує голос. - Але ми ж то знаємо, що ви не чужий їм.

- Так, - ціджу крізь зуби і швидко переводжу погляд на дітей. - Ну що поїдете зі мною?

- Так, а мама теж буде?

- Обов'язково. Мама потім до нас приєднається.

Сподіваюсь, якщо я до неї додзвонюсь.

Дорогою я ще декілька раз набираю Аліну, але вона далі продовжує мене ігнорувати. Може вона навмисно не відповідає? Хто знає, що у тих жінок коїться в голові.

Весь шлях діти про щось розповідають. То які в них нудні уроки і викладачі, то про товариша, який сьогодні вихвалявся новим телефоном. І я ловлю себе на думці, що їх слухаю. Вони такі цікаві, малі і непосидющі. Стільки в них енергію, аж заздрісно. Пам'ятаю в дитинстві колись я теж такий був, ніколи мене не можливо було зупинити.

- А мама забрала в нас телефони, - жаліється Денис. - У покарання.

- Справді? - обертаюсь, щоб глянути на них. - Що ви накоїли?

- Випадково облили Ігоря в туалеті, - робить невинні очі Максим. - А мама образилась. Бо він їй подобається. А нам ні.

Он воно що, виходить хлопці не полюбляють кавалера Аліни. Навіть діти розуміють, що він їй не підходить.

- І часто цей Ігор з вами гуляє? - запитую обережно.

- Ні, у ресторані ми з ним були один раз, - відповідає Денис.

То виходить у них ще не так все серйозно. Але якщо вже познайомила з чоловіком дітей, то сподівається і далі з ним зустрічатись.

І чому мене це хвилює? Не повинно, але все одно думаю.

Біля кафе вже зібрався натовп преси. Я виводжу дітей з машини і взявши за руки веду у середину. Вони намагаються до нас підійти, але моя охорона стримує їх, тому ми з легкістю заходимо у середину.

- Чудово, ви якраз вчасно, - підбігає до мене Стас і оглядає дітей. - Їх би переодягнути.

- Вони тільки що зі школи, вгамуйся, - кажу металевим голосом.

Інколи Стас перетинає межу, забуває, що люди не можуть бути ідеальними.

- Ну що, хлопці, пограєте у боулінг? - присідаю біля дітей, щоб бачити їхні очі. - А я тим часом замовлю вам різних смаколиків.

- А чому тут нікого немає? - дивується Денис і оглядається.

Зала майже порожня, не рахуючи моїх людей і декількох фотографів.

- Бо сьогодні це кафе лише для вас.

- Ура, оце круто, - викрикують по черзі. - Розповімо в школі, не повірять.

Хлопці відразу біжать до доріжок, а я кличу офіціантку, і наказую приготувати стіл зі смаколиками. І лише роздавши команди, повертаюсь до Стаса.

- План такий, - говорить обережно. Розуміє, що він мене вже сьогодні нервує. - Граєш з дітьми боулінг, потім сидиш з ними за столиком, наш фотограф все фотографує і знімає. І лише вкінці виходиш до журналістів.

- Гаразд, - погоджуюсь і оглядаюсь, дивлюсь на хлопців, котрі граються м'ячами. - Але дітей не чіпати, нічого їм не казати. Вони ще не знають про мене.

- Само собою, - киває замісник.

Спочатку все йде за планом. Я приєднуюсь до хлопців, показую їм як правильно кидати м'яч, щоб більше збити кеглів. Їм подобається наша гра і я теж захоплююсь нашим спілкуванням.

А потім через одну козу все йде шкереберть.

- Ну що хлопці, може по тістечку і по склянці соку? - пропоную своїм дітям. - Відпочинемо, а потім продовжимо.

- Так, - відповідають стомлені від гри діти.

- Пане мер, - раптом чую і розвертаюсь на жіночий голос. - Коли ви вже перестанете брехати і познайомите усіх нас зі своїми позашлюбними дітьми? Хлопці вже такі дорослі, а ми нічого про них не знаємо. Ви ж їх покинули, так? І тут раптом така любов.

Нахабна дівка років двадцяти п'яти підсовує мені до рота диктофон. Вона оглядається мені за спину, роздивляється хлопців, а я хочу її придушити. Натомість хапаю її за зап'ястя, стискаю сильно, що той диктофон вилітає з її руки і нафарбовані губки кривляться від болю. Ця витівка мені коштуватиме дорого, бо вона відразу зніме синці, які обов'язково виступлять на руці, і ще буде розповідати, що я фізично її нашкодив. Але як бути з дурепою, яка при дітях таке верзе?

- Охороно! Хто впустив цю дівку? - кричу на весь зал.

- Я журналістка, я маю право, - починає обурюватись і намагається висмикнути руку.

Охоронці швидко підбігають і хапають її за лікті, виводять через чорний хід.

Я розвертаюсь до хлопців, які все чули і напевно шоковані новиною. Не так все мало бути. Я хотів, щоб ми з Аліною все потім їм розповіли.

Вони насуплені, кожен тримає в руках по м'ячу.

Не встигаю я промовити і слова, як вони замахуються і жбурляють м'ячі прямо мені в голову.