Розділ 9_1

Ярослав.

- Ти бачив, що коїться в інтернеті? - Стас не заходить, а влітає у кабінет.

- Я маю знати усі плітки світової мережі? - хмикаю і відірвавши очі від екрана комп'ютера, ліниво на нього дивлюсь.

Інколи мій замісник сприймає новини занадто емоційно. Не можна все так близько брати до серця, так і до інфаркту не далеко.

- О, ці ти маєш знати на зубок, - підходить і подає мені свій увімкнений телефон. - Бо це стосується тебе особисто.

Не відразу розумію, про що він. Наче про мене мало пишуть. Та кожного дня лише лінивий не викладає про мера якусь інформацію. Все не завжди правда, але на дрібниці я не звертаю уваги.

Гортаю текст, лише пробігаюсь очима, як раптом натрапляю на фото. Воно зроблене у ресторані, позавчора, коли я вечеряв з Вадимом. Але на фото не Марчук, а Аліна з дітьми, та я стою біля них. Ми розмовляємо. Фото не якісне, видно, що зроблене з телефону. Хтось з відвідувачів не полінився.

- І що? - хмурюсь.

- Що-що? Ти взагалі читаєш? - дратується, нахиляється і совгає пальцем по екрані, повертає стрічку на початок. - Тебе викрили. Якась гадина злила всю інформацію журналістам. Тепер ти негідний тато, що покинув своїх дітей. І рейтинги твої вже пішли вниз за пів дня.

Тепер я уважніше роздивляюсь статтю.

Заголовок голосить: Загублений тато.

А внизу дописано: Наш улюблений мер так сильно піклується про чужих дітей, а своїх не визнає.

В статті написано, що в мене є діти і що я їм не допомагаю. Що я їх навіть не визнаю і мати їхня ледве виводить кінці з кінцями. А також вони натякають, що я лицемір і брехун і що немає мені віри.

- Ось до чого призводять твої вагання, - дорікає Стас. - Треба було забрати дітей відразу і показати їх народу. А тепер виходить, що вона хороша, а ти поганий. Тебе обвели навколо пальця.

- Думаєш, це вона?

- А хто ж?

- Це не могла бути Аліна, - мотаю головою. - Якби вона розказала свою історію, то не забула б згадати, що я наполягав позбутись вагітності. Це хтось, хто знає лише сам факт існування дітей.

- А ти вимагав аборту? - дивується замісник. Деталі я йому не розповідав, не люблю, коли забагато знають про моє особисте життя, особливо минуле. - Вона на тебе напевно сильно зла.

- Трохи є, - кривлюсь.

Аліна як той їжак, як тільки наближаєшся, вона наставляє свої гострі голочки.

- Хто б це не був, а ти все одно в дупі, і з цим щось треба робити, - він забирає в мене телефон і починає в ньому щось шукати. - Треба негайно збирати прес-конференцію і робити спростування. Кожен день бездіяльності, вилізе тобі боком.

- Ти хочеш, щоб я заперечував, що то мої діти? - уточнюю. Цього я точно робити не буду. Вже прийняв рішення бути татусем.

- Ні, що ти від них не відмовляєшся, - хмуриться, щось активно пише у телефоні, а потім знову дивиться на мене. - І бажано, щоб діти сьогодні були з тобою, твого слова мало, треба візуальне підтвердження.

- Але ми ще не дійшли згоди з їхньою матір'ю.

Я дав Аліні два дні на роздуми. Тоді в кабінеті вона наче й не проти була моєї пропозиції, але все одно відразу не погодилась. Вирішила відтягнути неминуче.

Сьогодні останній день, а вона мовчить. Невже все ж таки далі буде пручатись? Інколи мені навіть подобається, коли вона показує свої зубки, та частіше її впертість грає мені не на руку.

- Ярославе, на кону твоя репутація і кар'єра, - каже серйозно, схилившись над столом. - Невже ти дозволиш якійсь жінці зруйнувати все, до чого ти так важко підносився? Розберись зі своєю колишньою нарешті. Бо якщо ти далі будеш м'якшати поруч з нею, то в майбутньому я нічим не зможу тобі допомогти.

- Гаразд, я вирішу це питання, - стверджую. Він має рацію. Я не можу ризикувати посадою через фуки Аліни. Якщо не захоче по-доброму, в мене не залишиться вибору.

- Де проведемо конференцію? - запитує мій замісник.

- Можна у моєму кафе.

- Чудово, це виглядало б по сімейному, - говорить з ентузіазмом. - Ти зі своїми дітьми гарно проводиш час. За одно фотосесію зробимо. Тільки треба придумати історію возз’єднання.

- Нічого не треба вигадувати, - заперечую. - Розкажу все як є. Я й справді не знав про їх існування до недавнього часу. А вигадувати брехні я не збираюсь.

- Так, ти маєш рацію, - задумано чухає носа. - Що може так викликати довіру, як не сама щирість? Можливо ми навіть виплутаємось з цієї проблеми і будемо у плюсі, - він радісно плескає у долоні і поспішає до дверей. Зупиняється, розвертається. - Прес-конференція о другій. Вистачить тобі часу привести дітей?

Я киваю, хоч насправді навіть не знаю, як це зроблю.

Зараз пів на першу, маю півтора години, щоб нарешті домовитись з Аліною. Вона мусить мене зрозуміти і дозволити взяти хлопців з собою на декілька годин.

Телефоную Аліні, але вона не відповідає. Що ж таке, я не можу довго чекати. Через десять хвилин знову набираю колишню і знову без відповіді.

Так, час спливає і вирішувати щось треба. Аліна скоріш за все у суді, і я можу ще довго до неї не додзвонитись.

Де хлопці навчаються, я вже вияснив, тому збираюсь і їду туди, на свій страх і ризик. Мати їхня не буде задоволена, що я їх забрав з уроків без її відома. Але якщо прес-конференція пройде швидко, то вона може не дізнатись цього. А потім під вечір я з нею зустрінусь і все поясню.

В школі мене зустрічають радісно, навіть сама директорка виходить.

- Мене не попереджали, що у нас будуть такі гості, - млосно посміхається. - Ми б підготувались. Ви у справах, чи як?

- Хочу забрати дітей своєї подруги раніше, - кажу стримано. - Двійнята хлопці, Денис і Максим Бойчук.

- О, я все розумію, - якось дивно реагує і підморгує. - Зараз я скажу, щоб привели хлопців.

Відчуваю, що директорка теж вже читала останні новини. І я впевнений, вона впізнала хлопців на фото.

Через декілька хвилин приводять хлопців, а ми цей час говоримо про погоду. Хочеться скоріше звідси звалити, бо косі погляди працівників школи трохи дратують. Чомусь почуваюсь винним, хоч не маю через що. Стаття брехлива і скоро я це доведу.