Розділ 8_2

Знайти його кабінет не складно. Декілька раз запитала і мене відразу направили у потрібне місце. Поки йду, дивуюсь, що так легко можна потрапити до найголовнішої людини міста. Ніяка охорона не зупиняє, ніхто не хапає за руки і не виводить з будівлі. Я чула, що наш мер дуже любить показати, що він як усі, але завжди вважала, що це перебільшення і вигадки.

Коли заходжу до приймальні, вся моя сміливість зникає. І чого приперлась? Нащо йому ці гроші? Він має їх досхочу. Але я вже все одно тут і діватись нікуди. Лише опинившись біля секретарки, котра вимогливо дивиться на мене, розумію, що мене просто так ніхто не прийме.

- У нього зустріч, - каже красива брюнетка, зверхньо змірявши мене поглядом. - І взагалі, треба наперед записуватись. Вас просто так ніхто туди не пустить. Наш мер дуже зайнята людина.

- То може ви просто передасте йому, - з'являється ідея і надія, що мені все ж таки не доведеться з ним зустрічатись. Протягую конверт, і вона недовірливо дивиться на нього. - Дуже вас прошу. Я лише принесла борг.

- Ну гаразд, - робить послугу. Бере конверт пальцями, наче він заразний і кидає на стіл. - Я передам йому.

- Дякую, - видихаю з полегшенням, що зараз втечу звідси.

Вже сварю себе, що взагалі сюди поперлась. Наче мені мало з ним зустрічей.

Раптом двері відчиняються і з кабінету виходить Ярослав, а за ним чоловік невисокого зросту.

- Аліна? - бачить мене відразу, дивується.

А я відступаю до виходу і хочу провалитись крізь землю.

- Принесла гроші, - бурмочу під ніс і збираюсь тікати.

Але видно, він не розділяє мої плани. За декілька широких кроків опиняється поруч і ловить за лікоть.

- Не поспішай. Хочу з тобою поговорити, - каже вимогливим тоном і пропалює очима.

- Я не маю часу, - заперечую.

- Це не надовго.

Навіть слухати не хоче, веде до свого кабінету, не звертаючи уваги на присутніх і що я взагалі не маю бажання слідувати за ним. Як тільки опиняємось всередині, відразу зачиняє за нами двері.

Він ще декілька секунд стоїть дуже близько, дихає біля вуха, а потім відступає.

- Чого ти хочеш? - запитую агресивно, приховуючи хвилювання.

Ми знову залишились наодинці. Тільки цього разу я сама приперлась до нього. Дурепа.

- Миру з тобою, - відповідає спокійно. Повільно крокує кабінетом, наче не може знайти собі місця.

- Миритись? Після того, що ти робив, що казав мені? - хмикаю вражено.

- Визнаю, я був занадто жорстким, - неохоче говорить. - Я сильно злився, бо дізнався, що маю двох дітей. А я не люблю сюрпризів. Але зараз я трохи заспокоївся і готовий йти на діалог.

Щось я не довіряю його щирості. Не здивуюсь, якщо за його словами криється якась користь для роботи.

- Зате я не готова, - вперто схрещую руки на грудях. - Що б ти не сказав, не повірю жодному твоєму слову. Де гарантії, що ти просто не замилиш мені очі, а потім всадиш ніж у спину?

- Ти ж знаєш, я обіцянок дотримуюсь.

- Я колись знала іншого Ярослава, не того, котрий готовий відбирати в мене дітей заради власної втіхи, - плююсь словами.

Мить і він опиняється поруч, нависає. Дихає важко, проникливо зиркає мені в очі.

- Я не буду цього робити, якщо ми домовимось, - гаркає. - Вирішуй. Це для твого ж блага.

Для мого блага взагалі ніколи його не зустрічати. Та на жаль, вже пізно. Вороття нема.

- І які твої умови? - навіть страшно запитувати.

- Я все ж таки хочу визнати дітей офіційно своїми і щоб ти не перешкоджала мені в цьому, а навпаки, щоб ми зробили це разом, - говорить впевнено. - Зареєструвати дітей Стрілецькими у РАЦСі.

- Якщо я це зроблю, ти з легкістю тоді зможеш забрати їх, - шепочу схвильовано. - Думаєш, я дурна? Це твій такий хитрий план?

Хочу відійти від нього, але він втискає мене спиною у двері і спирається з обох сторін руками. Відчуваю себе у пастці. Від нього нікуди не дітись.

- Аліно, я можу це зробити через суд, але тоді піде час, гроші і нерви. Ти ж знаєш, рішення буде на мою користь.

- Я не дозволю робити днк, - мотаю головою.

- Ти адвокат, і повинна знати, що тоді це гратиме мені на користь і автоматично визнають дітей моїми, - кривить губи. - І докази я пред'явлю суду, фото того часу і все таке інше. Невже ти хочеш йти довгим шляхом.

Прикриваю очі і глибоко вдихаю. Намагаюсь заспокоїти свої розтріпані нерви.

- Я сподівалась, ти заспокоїшся, - промовляю стомлено.

- Думала, Вадим Марчук відмовить мене, - хмикає. - Тому його відправила до мене?

- Я не відправляла, він сам вирішив з тобою поговорити. Вважав, що зможе достукатись до тебе. Але дарма.

- Він достукався, - нарешті він відступає і я можу легше дихати. - Тому я тобі пропоную мир, а не війну. Аліно, ти мене не позбудешся, ніяк.

- Якщо я погоджусь? - запитую обережно. - Що буде потім?

- Потім ми обговоримо зустрічі з дітьми. Я хочу їх бачити, спілкуватись з ними.

- І ти їх не забереш? Обіцяєш?

Хоча як тут можна вірити цій людині? Хіба що надіятись, що він дотримає слова.

- Вони залишаться з тобою. Але ти дозволятимеш їх брати з собою на прийоми всякі, на фотосесію, наприклад.

Он воно що. Тепер його пропозиція досить логічна. Він не панькатиметься з дітьми, але для всіх буде люблячим татусем.

- Хочеш використати їх у своїх майбутніх виборах? - здогадуюсь. - Вони малі, для них це буде стрес.

- Спілкування з батьком не може бути стресовим. А де ми будемо проводити час, це наше діло, - каже різко.

- Ти завжди вибираєш для себе вигідну позицію, - плююсь звинуваченнями. - І для своєї роботи теж.

- Я хочу зробити так, щоб усім було добре, - хмуриться. - Ти залишиш дітей при собі, я матиму користь в роботі.

- А що дітям?

- У дітей буде і тато, і мама, а не один з них.

Я розумію, що він не змінить своєї думки і кращого не запропонує. Але чи дотримається своїх обіцянок? Боюсь, що одного дня я не зможу забрати від нього хлопців і втрачу їх назавжди.