Розділ 8_1

Боже, як же ж соромно. Це ж треба було потрапити у таку ситуацію. Ігор теж добрий, так швидко втік, боявся осоромитись з мокрими штанами, що навіть не подумав, що я не зможу заплатити за вечерю. Невже він не розуміє, що цей заклад для мене занадто дорогий? Я його не виню, адже мої бешкетники познущались з нього, але злюсь на нього, бо тепер я винна Ярославу.

Треба якнайшвидше віддати йому борг, не хочу, щоб з ним нас хоч щось пов'язувало.

Мене дуже цікавить, про що ж вони говорили з Вадимом. Тому як тільки приїжджаємо додому, я телефоную сестрі.

- Вадим дав йому зрозуміти, що ти не сама і що не варто тебе чіпати, - тішить мене новиною Настя. - Думаю, він замислиться, перш ніж щось наважуватись робити.

- Дуже на те сподіваюсь, - видихаю полегшено.

Може й справді Вадим на нього вплинув. Он як Ярослав прибіг виручати мене з рахунком. А міг навіть пальцем не поворухнути. Його б лише тішило, що його колишня буде вимивати посуд цілий вечір у його ресторані.

- Аліно, Стрілецький не нелюд, погрозився і заспокоїться. Все буде добре, але якщо що, ми поруч.

- Дякую тобі, Настю.

- Як твоє побачення? - цікавиться. - Вадим бачив тебе з досить привабливим чоловіком.

- Ох, краще не питай, - важко зітхаю, згадуючи вечірні події. - Як завжди, все провалилось. Хлопці намочили йому штани і він змушений був піти раніше.

Настя сміється і я теж посміхаюсь.

- Якщо він захоче бути з тобою, він все зрозуміє, - каже весело сестра.

- Відчуваю, що це наше останнє побачення, - відповідаю приречено.

- Тоді це не твій чоловік, - в її голосі звучить впевненість. – Хлопці - це частина тебе. Не можливо бути з жінкою та ігнорувати її дітей. Ось побачиш, ти ще зустрінеш того, хто буде з легкістю сприймати усі витівки малих.

- Мені здається, це не реально.

Якщо чесно, відчуваю, що мені вже все одно. Я щось більше не хочу напружуватись і будувати стосунки. Якщо хлопцям це не потрібно, то мені тим паче. Нам добре утрьох, так і будемо жити.

Але за мокрі штани хлопців караю. Забираю у них планшети на тиждень і телефони. Вони повинні знати, що так поводитись не можна. Трішки крику і плачу на вечір, а потім вони покірно ідуть до кімнати. А я ховаю гаджети в себе у шафі на верхній полиці, нарешті можу розслабитись і лягти у ліжко. Та довго не можу заснути, проникливі очі Ярослава ніяк не виходять з голови.

Наступного дня я уникаю зустрічі з Ігорем, тому беру всі потрібні папери і швидко їду у суд. А коли повертаюсь, бачу, як до нього в кабінет заходить ефектна блондинка. Двері за нею зачиняються і, здається, я навіть чую клацання замка. І як це розуміти? Чим це він збирається з нею займатись, що навіть двері на ключ замикає?

Неприємне відчуття шкрябає у грудях. Тепер я ще більше злюсь на Ігоря.

Повертаюсь до себе і поки сиджу за столом читаючи чергову справу, уважно прислухаюсь до коридору. Чекаю, коли та краля вийде, але вона все не йде. І чим більше вони там, тим більше з'являється думка, що між нами може бути все скінчено.

Нарешті чутно якийсь шум, чоловічий голос, а потім голосний жіночий сміх. Від напруги стискаю у кулаці ручку, ледь не ламаю. Не дозволю мене обманювати. Нехай тільки зайде до мене, я все йому вискажу.

І він заходить через декілька хвилин.

- Привіт, я сьогодні тебе ще не бачив, - говорить весело, підходить ближче.

Я не піднімаю очей, вдаю, що читаю.

- А я помітила, що ти й без мене не сумував, - не втримуюсь, промовляю з претензією. - Блондинці точно було весело.

- Ти про що? - щиро дивується. - Аліно, це ти про Марину кажеш?

- Я не знаю, як її звати, - випалюю роздратовано і нарешті дивлюсь на нього. Уважно оглядаю, шукаю докази, що вони там не справами діловими займались. Але нічого не бачу. - Лише бачила, як ви замкнулись у тебе, і довго не виходили.

- Вона моя нова клієнтка, - обходить стіл. - Я замкнув, щоб нам не заважали. Вона не хоче, щоб її хтось помітив у адвоката. Вона збирається розлучатись.

- О, ну так, це все змінює, - фиркаю і відсуваюсь разом з кріслом, бо Ігор підійшов досить близько і нахилився наді мною. - Тільки так і треба робити.

- Аліно, ти що ревнуєш? - посміхається.

- Зовсім ні, я просто зла на тебе за вчорашнє.

- За що? - підносить брови. - Твої діти облили мене, я мусив їхати переодягнутись. Це я міг злитись, але не роблю цього.

- В ресторан запросив ти мене, - кажу різко і встаю. Набридло дивитись на нього знизу вверх. - Ти пішов, а я повинна була розрахуватись. Я не розраховувала на таку суму і не взяла з собою стільки грошей.

Боже, згадувати вчорашню ситуацію соромно. Ніколи такого зі мною ще не було.

- Ох, я й не подумав, пробач, - відразу м'якшає. - Я все тобі віддам.

Він опиняється впритул і обіймає. Цілує в губи, а потім заглиблює поцілунок. Його ніжні дотики змушують мене трохи розслабитись і я заспокоююсь.

- Не треба, - тихо бурмочу. - Ярослав розрахувався за мене.

- Стрілецький? - різко відсторонюється. - Він знову до тебе підходив? Це я маю тебе ревнувати, Аліно. Ти дужа часто зустрічаєшся з колишнім. А він досить відома людина. Про вас можуть подумати, що ви разом.

- Щоб я знову наступила на ці граблі, - качаю головою. - Ніколи в житті.

- Обіцяєш? - охоплює долонями моє обличчя, уважно заглядає в очі.

- Обіцяю, - стверджую.

Бо Стрілецький - це остання людина з якою я б хотіла зв'язуватись.

Тільки ось є одне невирішене питання. Я не можу бути йому винною, тому все ж таки прийдеться віддати ті кляті гроші.

Досхочу націлувавшись, а потім зустрівшись з клієнткою, коли час підходить ближче до закінчення робочого дня, я збираюсь і залишаю кабінет. Знайшла чистий конверт, зайшла до банкомата і зняла відповідну суму. Знаю лише одне місце, де шукати нашого улюбленого мера. Тому засунувши хвилювання далеко у кишеню, їду у мерію.