Розділ 7_2

Знову дивлюсь на Аліну і вона наче відчуває це, повертає голову в нашу сторону. Ми переглядаємось, вона зиркає на Вадима, а потім відволікається на дітей, котрі повернулись

- А якщо він про них не знав? - випалюю.

- То може йому й знати не треба? - зустрічне питання з натяком.

- Хіба справедливо ховати від батька дітей?

- Якщо вони йому взагалі не потрібні, тоді навіщо йому це?

Міцно зціплюю руки у кулаки. Вадим уважно вивчає мою реакцію і кривить губи. Він у курсі, я майже впевнений в цьому.

- Ти знаєш, про кого ми говоримо, правда? - вирішую вивести його на чисту воду.

Вадим лише киває.

- Враховуй те, що я допомагатиму Аліні у боротьбі за дітей, - тон його змінюється, стає жорсткіший. - Тому ти можеш програти.

- Я не відступаю від своїх цілей, - ціджу крізь зуби.

- Я знаю, - киває і акуратно витирає губи серветкою. - Але чи варто воно того? Ти хоч уявляєш, як почуватимуться діти? Вони ще маленькі і їм потрібен спокій і любов. А ти зі своїми амбіціями зруйнуєш їхнє життя. Дай їм спокій. Ніхто про них не дізнається. Аліна не дурна розказувати про тебе, адже для неї головне, щоб діти були з нею.

- І що вона збирається знайти їм іншого татуся? - чомусь як думаю про це, мене аж тіпає. - Бачу вона вже цим займається.

- Невже тебе це хвилює? - хмуриться і нахиляється вперед. - Нехай живе собі жінка спокійне життя. Тобі ж вона не потрібна і діти теж. Правду я кажу?

Я не відповідаю. Не знаю, що й думати. Вперше в житті я розгублений. Відмовитись від дітей? А хіба я не робив цього сім років тому? Але тоді все було інакше. Я був шалено захоплений роботою, сильно злився на Аліну, що вона мене так легко кинула. А коли вона сказала мені про вагітність, випалив перше що прийшло на думку. Тоді легко було відмовитись від дітей. Вони ще не існували, не були матеріальними. Та зараз все змінилось. Я їх бачу, я з ними розмовляв і мені захотілось пізнати їх ближче. Ці хлопчики вони живі, і я вже не зможу ігнорувати їхнє існування.

- А якщо вони мені потрібні?

- Для чого? Щоб підвищити свій рейтинг? Не будь настільки цинічним. Діти не іграшка, з ними не можна просто гратись і використовувати у своїх цілях.

Не відповідаю, бо він має рацію. Саме для цього я їх і хочу повернути. В першу чергу думаю про кар'єру. Неправильно думаю.

- Дякую за вечерю, - Вадим встає. - Мені вже час, поспішаю до сім'ї, - говорить це і очі його сяють від щастя. - Пропоную все гарно обдумати і не робити дурниць. Не псуй життя моїй родині.

- Вони мені теж не чужі.

- Правда? - підносить брови. - То доведи це.

Вадим йде, а я знову повертаюсь до столика, котрий мене цікавить. Збираюсь знову побачити сімейну ідилію, але натомість там сидить лише Аліна з дітьми, а чоловіка нема. Дивно, знову кудись відійшов?

Та коли до них підходить офіціантка і подає розрахунок Аліні, все стає зрозуміло. Вона відкриває книжечку, збентежено дивиться на суму, а потім переводить широко розкриті очі на офіціантку. Вони про щось розмовляють, мені не чутно, але я добре розумію, що сталось.

Аліна не може дозволити собі проплатити вечерю.

Поки йду до них, злюсь на чоловіка, котрий їх покинув. Що це за кавалер такий? Ні квітів не приніс, ні за вечерю не заплатив, а сам же ж добре поїв.

- Якісь проблеми? - запитую, і Аліна відразу звертає на мене увагу. Вона червоніє, їй соромно.

- Пані каже, що не має, чим розрахуватись, а я не можу її відпустити, - пояснює офіціантка.

- Я просто не маю при собі стільки грошей, - ще більше ніяковіє Аліна. Вона більше на мене не дивиться. - Я просила лише, щоб я могла донести суму, яку не вистачає.

- Але це не за правилом закладу.

- Нічого страшного не сталось, - перебиваю офіціантку. - Рито, запиши все на мій рахунок. Пані Аліна нам нічого не винна.

- Не потрібно за нас платити, просто дозволь донести гроші, - пручається Аліна.

- Це не обговорюється, - кажу сухо. - Рито, ти можеш бути вільною.

- Гаразд, - киває схвильовано офіціантка і поспішає покинути нас.

Аліна швидко встає і допомагає дітям. Спостерігаю, як ніжно вона гладить їх по голівках, притискає до себе.

- Дякую, - вичавлює з себе, уникаючи на мене дивитись. - Але я все поверну, до копійки.

- Не любиш приймати допомогу, я пам'ятаю, - хмикаю.

- Від тебе особливо, - шипить, нарешті дивиться на мене ображеним поглядом і йде.

- До побачення, пане мер, - встигає крикнути мені малий Денис.

Стою, дивлюсь їм у слід і в цю мить розумію, що не можу робити їм зло. Тому наступного дня скасовую похід у суд. Треба все це по-іншому вирішити. Треба знайти компроміс.