Розділ 7_1

Ярослав.

Чомусь мене бісить їхня сімейна ідилія. Мимоволі погляд постійно повертається до столика, де сидить Аліна з дітьми і той Ігор. Маю неприємне передчуття, що він мітить на роль батька моїх дітей. Але я цього не допущу. Я не відмовлюсь від хлопців і доб'юсь офіційного визнання батьківства. Завтра збираюся йти з адвокатом до суду.

Тиждень ще не минув, який я дав Аліні. Та й навряд чи вона погодиться обрати один з трьох варіантів. Я її знаю. Вона буде боротись. Вона досить з характером, щоб опустити руки.

Милуюсь жінкою, котра зараз посміхається іншому чоловіку. Колись вона посміхалась мені і я не міг відірвати від неї очей. Я й забув, яка вона красива. Ані трохи не змінилась, здається стала лише кращою. Тепер її увагою заволодів цей Ігор, який навіть не спромігся купити їй квітів, а дітям по цукерці. Я такої похибки собі не дозволяв. Завжди з букетом, кожного разу дарував їй якийсь подарунок. Дивно, що вона зараз закриває очі на неуважність кавалера.

- Це сестра моєї дружини, - голос співбесідника повертає мене до реальності.

Я й забув, що сиджу не сам. Вся моя увага направлена на колишню.

- Що? - здивовано дивлюсь на Марчука Вадима.

Він напросився зі мною зустрітись і вже хвилин п'ятнадцять торочить про якісь плани про майбутні посіви. Не розумію, нащо це мені. Землею ніколи не цікавився, та й не в моїй компетенції все, що знаходиться за містом. Я Марчука знаю, він дуже успішний аграрій, але наші шляхи зазвичай майже не перетинались, лише на великих святкуваннях вітались.

До тепер.

- Жінка, за тим столиком, на яку ти дивишся, - каже, уважно вглядаючись мені в очі. - Вона моя своячка. А ці двоє хлопчиків мої племінники.

- Справді? - дивуюсь його словам.

Цікаво. Як ця новина проскочила попри мене? Бо я ніколи не цікавився родичами Аліни. Я просто знав, що вона з села. Знав, що в неї є сестра і брат, але тоді вони ще не були одружені.

В пам'яті спливають останні наші дні разом. Вона тоді щось постійно говорила про якесь весілля. Я слухав одним вухом, бо мав в той час дуже багато проблем і мені ніколи було веселитись. Вона хотіла, щоб я з нею пішов, я не зміг, вона образилась і по телефону послала якнайдалі. Я був такий злий на неї, що більше не передзвонював і не намагався зустрітись. Я тоді не розумів, чому вона якесь весілля ставить вище за мою роботу. А може саме в той час виходила заміж її сестра? Не пам'ятаю. Здається, Марчук теж в той період одружився.

- Так, ми дуже гарно з нею ладимо, - буденно промовляє і береться за їжу. Не дивиться на мене. - Допомагаємо їй, адже вона сама виховує хлопців. Батько хлопців відмовився від них.

Відразу аналізую інформацію. Якщо Марчук близький родич Аліни, то чи значить це те, що вона могла все йому розповісти? Чи знає він про мене? Уважно роздивляюсь його спокійний вираз обличчя. Не зрозуміло. Або він не знає, або гарно вдає, що йому нічого не відомо.

- А хіба той не її чоловік? - киваю на столик, вирішую підіграти Вадиму. Краєм ока помічаю, що Ігор встає і відводить кудись дітей. Схвильована Аліна залишається сама.

- Ні, у неї нікого нема. Поки що, - знову дивлюсь на Вадима і зустрічаюсь з його уважним поглядом. - Вона не довіряє чоловікам після того, як її хлопець змушував зробити аборт.

- Справді? Який негідник, - промовляю занімілими губами. Ніяк не можу зрозуміти, чи знає він. Так дивиться проникливо, але карти не відкриває.

- А недавно він об'явився. Уявляєш? - хмикає. – Заявив, що має права на дітей. Погрожує. Хоче їх забрати. Аліна збентежена і налякана. Вона шість років сама виживала, піклувалась про малюків, а тепер якийсь довбень вирішує просто все в неї відібрати. Вона того не переживе. Хлопці для неї - все життя. Не розумію таких чоловіків.

Він качає головою і повертається до їжі. Так смачно жує, а мені шматок в горло не лізе. В цю мить почуваюсь покидьком. Здається, що я роблю щось не правильно. Ще ніколи я не сумнівався у своїх діях.

Слухати про мої наміри від сторонньої особи якось дивно. Наче ми обговорюємо якогось негідника, котрий немає ні сорому, ні совісті.

- І що вона збирається робити? - запитую обережно.

- Боротись, - відповідає рішуче. Наші погляди зустрічаються і в цю мить мені здається, що він добре знає, про кого ми говоримо. - А що залишається люблячій матері? Вона не житиме без своїх дітей, це так зрозуміло. А тому чоловіку діти не потрібні, якщо стільки часу не згадував про них.

Відвертаюсь від нього, відчувши дивну слабкість. Мені це не притаманно. Усе своє життя я мов стержень витримував будь-які повороти долі. Але саме ця тема мене збиває з пантелику.