Розділ 6_2

Ох, як же ж сильно він мене дратує. Не розумію, чого він домагається. Хоче зачавити мене своїм авторитетом? Не вийде. Я не боюсь його.

- Слухай, Ярославе, хіба тобі ще не треба йти вечеряти? - сердито дивлюсь на нього. - Ти ще не зголоднів?

- Голодний, - зустрічаємось поглядами, ведемо німу бесіду. - Але я змушений мати терпіння, - робить паузу. - Чекаю одну людину.

І про що це він взагалі? Байдуже. Нехай просто залишить нас в спокої.

Відвертаюсь від нього і поправляю Максиму сорочку. Ігор продовжує стояти, не сідає. Я маю познайомити його з дітьми, але не хочу робити цього в присутності Ярослава.

Нарешті мер бажає нам смачного і йде. Як тільки він відходить, мені відразу стає легше дихати.

- Ти зустрічалась зі Стрілецьким? - чую запитання від Ігоря і прикриваю очі.

Невже це так важливо? Хоча чоловіки відчувають конкуренцію, навіть якщо знаходяться за різними барикадами. У моєму випадку Ярослав — це давно минуле, а Ігор, сподіваюсь — майбутнє.

- Зробила колись таку дурість, - наважуюсь глянути на нього.

- І мені не сказала, - дорікає спокійно і присідає. - А я все думав, чому він тоді прийшов до тебе. Вважав, що хоче тебе найняти.

- Думаєш, такий як Стрілецький співпрацював би зі мною? - нервово сміюсь.

- Не знаю, - мотає головою.

Ігор розчарований, що я не сказала йому правди, я бачу це по виразу його обличчя. А що буде, якщо він дізнається ще про дітей? І чому Ярослав з'явився в моєму житті саме в цей період? Коли я нарешті вирішила побудувати стосунки і обрала гідного чоловіка.

- Мамо, чому ми не можемо повечеряти з мером? - запитує мене Денис і я здивовано дивлюсь на нього.

Не розумію його тяги до Ярослава. Чому він йому так сподобався? Це вперше таке.

- Бо ми вечеряємо з Ігорем, а мер має власні справи, - пояснюю. - Ох, я ж вас навіть не познайомила. Ігорю, це мої хлопці Денис і Максим. Хлопці, це мій дуже гарний товариш, він теж працює адвокатом.

- Привіт малеча, - чоловік відразу натягує на обличчя посмішку і тисне хлопцям руки. - Мама багато про вас розповідала і я б хотів потоваришувати з вами.

- Ми вже давно не малеча, - обурюється Максим, хмуриться. - Нам вже шість.

- Вони дуже гордяться, що вже ходять до школи і вже досить дорослі, - ніяковію перед Ігорем. Пішли перші протести, хлопці не здають позицій.

- Я їх розумію, - киває. - Я колись теж хотів чим швидше вирости. Ну що, будемо замовляти? - тре в долоні і дає знак офіціантці.

Поки робимо замовлення, я все думаю над тим, що все пішло не так, як я хотіла. Ярослав все зіпсував. Спостерігаю за Ігорем і бачу, що він напружений. Ззовні він не показує, але йому не подобається те, що відбулося. Відчуваю, що мене чекає серйозна розмова.

Вечеряємо ми спокійно. Хлопці поводяться, на диво, тихо. Ігор з ними спілкується, вони мало говорять, кивають у відповідь. І я дуже надіюсь, що хоч закінчення вечора буде гарним.

- Мамо, я хочу в туалет, - каже Денис.

- І я, - повторяє Максим.

- Добре, ходімо відведу вас, - збираюсь встати.

- Ні, нехай Ігор з нами піде, - зупиняє мене син. - Це ж чоловічий туалет. Як ти туди підеш?

Я нерішуче дивлюсь на чоловіка, котрий теж здивований бажанням дітей.

- З радістю вас відведу, - погоджується і підводиться.

- Тільки обережно, - попереджаю хлопців, перш ніж вони підуть. - Без фокусів.

- Звичайно, мамо.

Їхня відповідь не вселяє спокою. Поки хлопців нема, я не знаходжу собі місця. Хоч би вони поводились добре, так хочеться, щоб вони потоваришували з Ігорем.

Ковзаю поглядом по залу і в якусь мить зустрічаюсь з темними очима. Ярослав сидить за декілька рядів від нас і саме зараз дивиться на мене. Навіть на відстані він не дає мені спокою, змушує нервувати.

Вже збираюсь відвернутись, але зиркаю на його сусіда. Це ж Вадим Насті. От з ким зустрічається сьогодні Ярослав. Невже говорять про мене?

Ох, тепер я нервую ще більше. Можливо в цю мить вирішується усе моє майбутнє. Я дуже сподіваюсь, що Вадим зможе достукатись до цього твердолобого, щоб він дав нам спокій.

- Мамо, ми не хотіли. Все вийшло випадково, - якраз саме цих слів я очікувала.

Перш ніж глянути в їх сторону, примружуюсь і глибоко вдихаю.

Хлопці швидко шмигають на свої місця. Ігор зупиняється біля столу, бере серветку і витирає мокрі штани в зоні паху.

- Напевно мені прийдеться вас покинути, - каже спокійно. - Я не можу так продовжувати вечерю.

- Що ви накоїли? - ледве стримуюсь, щоб не накричати.

- Ми просто мили руки. Ми не навмисно.

- Вони направили струмінь води в мою сторону, - а це вже більше схоже на правду. - Нічого страшного, Аліно. Не свари їх. Але мені треба переодягнутись, я мокрий до білизни.

- Пробач, - вичавлюю з себе.

Ігор киває, прощається і йде. Він тримається досить добре, не показує зіпсований настрій. А мені так соромно перед ним за поведінку хлопців, що просто немає слів.

Коли чоловік йде, вся моя сердита увага переходить на них.