Розділ 6_1

- Не рухайся, Денисе. Дай мені заправити сорочку у штанці, - намагаюсь втримати малого на місці, котрий крутиться мов дзиґа.

- Ми не хочемо у ресторан, - хмикає незадоволено.

- Але Ігор нас запросив і буде неввічливо відмовлятись, - говорю терпляче. Цю тему ми вже переговорювали сотню разів. - Невже ви не хочете з'їсти чогось смачненького?

- Смачне ми можемо вдома скуштувати, - бурчить Максим, колупаючись у носі.

- Не смій витирати пальця у штани, - зупиняю його наміри.

Ох, ті хлопці, як же ж з ними важко. Мені знадобилась ціла година, поки я їх зібрала. І тепер ми запізнюємось. Тому більше не звертаю уваги на заперечення дітей, викликаю таксі і ми залишаємо квартиру.

З Ігорем ми домовились зустрітись вже в ресторані. У нього ще була якась важлива справа, а я мала довести до ладу дітей. Вони сьогодні дуже не слухняні і емоційно збуджені. Підозрюю, що це через нашу вечерю. Та я не могла вже далі тягнути, Ігор наполіг на знайомстві з хлопцями.

Заходжу в ресторан, тримаючи міцно за руки Дениса і Максима. Вони плентаються за мною, совгають по мармуровій плитці ногами. Вдають, наче їм дуже важко. Симулянти. Якщо на них зараз глянути, то можна подумати, що їх катують.

До нас підходить мила жінка і я кажу їй своє прізвище. Вона просить слідувати за нею і проводить нас до столика.

Ігоря ще нема, тому я вирішую почекати його і поки що нічого не замовляти.

Саджу хлопців поруч з собою і нервово оглядаюсь. Заклад дорогий, для впливових і багатих людей. Ніколи тут не була, можливо Ігор часто сюди ходить. Він може собі дозволити з його репутацією. Він один з найдорожчих адвокатів міста.

- Де ж твій Ігор? - незадоволено запитує Денис. - Чому він запізнюється?

- Він зараз прийде, - захищаю свого колегу. - Потерпіть трішки.

- Але ми хочемо їсти, - виставляє претензії Макс.

Вони обидва вимогливо дивляться на мене.

- Ви вдома казали, що не голодні, - нагадую їм.

- Це було вдома, - буденно зітхає Денис. - А тут ми захотіли їсти. Може ми не будемо чекати твого Ігоря і повечеряємо без нього?

- Я знаю, чого ви домагаєтесь, - схиляюсь до них і свердлю сердитим поглядом. - Але у вас нічого не вийде. Ви познайомитесь з Ігорем, і ми гарно проведемо час.

Хлопці мовчки супляться і підозріло переглядаються між собою.

Щось я починаю сильно хвилюватись. Занадто активно вони цього разу протестують. Не розумію чому. Вперше за довгий час попався нормальний чоловік, а діти навмисно все хочуть зіпсувати.

- Вітаю у моєму ресторані, - раптом лунає над головою і я здригаюсь. - Сподіваюсь, вам усе подобається.

Підводжу погляд на Ярослава, котрий має привітний вираз обличчя, наче радий мене бачити.

- Якби я знала, що він твій, не прийшла б сюди, - отямлююсь і відповідаю жорстко.

- То це ваш ресторан? Увесь? - з цікавістю запитує Денис.

- Так, хлопче, - Ярослав втрачає до мене інтерес і тепер вся його увага на дітях. - Як тебе звати?

- Я Денис, а це мій брат Максим, - охоче відповідає моє дитя. А потім додає з гордістю. - Ми двійнята. Це велика рідкість.

Ну от чому він так легко іде на контакт з цим чоловіком? На будь-кого іншого він навіть глянути не хоче.

- Знаю, - посміхається чоловік і я дивуюсь, що він взагалі вміє це робити. - Ви дуже гарні дітки, і я хочу вас пригостити. Обирайте все, що заманеться, це буде за рахунок закладу.

- О, ні, ні, не потрібно нам твоїх послуг, - поспішаю відмовитись від його пропозиції. - Ми будемо не самі і за нас заплатять.

- Зустрічаєшся зі своїм адвокатом? - підносить брови. Мені він не посміхається, лише свердлить холодним поглядом. - Влаштували сімейну ідилію?

В його голосі відчуваю уїдливість і мені це зовсім не подобається.

- Твої коментарі не доречні, - ціджу крізь зуби. - Тебе це взагалі не стосується.

- Як сказати, - хмикає і знову дивиться на хлопців.

Відчуваю сильне напруження між нами і я вже готова зірватись з місця, як раптом бачу Ігоря. Ну нарешті. Відразу видихаю з полегшенням.

- Пробач, що запізнився. З клієнтом затримався, - Ігор підходить до столика, нахиляється до мене і цілує.

- Не страшно, ми тільки що прийшли.

- Вітаю, - він випрямляється і потискає руку Ярославу, котрий досі стоїть поруч. - Ми вже вдруге з вами зустрічаємось за короткий час. Буває ж таке.

- Я зайшов у свій ресторан повечеряти і випадково побачив Аліну. От вирішив привітатись, - голос Ярослава буденний.

- Я так розумію, ви з Аліною близько знайомі, - напружено каже Ігор.

- Хіба Аліна тобі не казала?

- Ярославе, не треба, - попереджаю, помітивши блиск в його очах.

- Ми з Аліною колись зустрічались, - промовляє, навіть не збирається мене слухати. - Дуже давно.

- Мамо, ти зустрічалась з нашим мером? - активується Денис. Він радіє новині, а я хочу провалитись крізь землю, відчуваючи на собі докірливий погляд Ігоря.

- Ні, сину, тоді він ще не був мером, - ловлю малого за руку, помічаю, що він хоче встати з місця. - Тому це не рахується.

- Все рахується, що має наслідки, - напружено коментує мої слова Ярослав.