Розділ 5_2

Беру їх за руки і веду до дверей. Краєм ока помічаю, як Настя оглядає косметику, якою її дівчата розмальовували.

- Ви що взяли мою косметику? - підвищує голос. - Я просила не чіпати її.

- Вона яскравіша і краще видно, - відповідає Дарина. - Наша дитяча взагалі безбарвна. Ми хочемо теж дорослу.

Посміхаюсь і виводжу хлопців у коридор. Ох ці дівчата, все спішать подорослішати.

У ванній кімнаті довго вимиваю маленькі мордочки від косметики. Це не так вже й просто зробити, особливо здерти з вій туш. Хлопці шиплять і зойкають, коли в очі попадає вода.

- Наступного разу подумаєте, чи варто вам це робити, - коментую їхнє обурення.

Завдяки довгим старанням, нарешті мої діти схожі на хлопців, а не на підлітків-дівчат, що зібрались на дискотеку.

- Я радий, що ми пішли сьогодні до тітки Насті, а не зустрічались з твоїм знайомим, - говорить Денис після того, як я добряче потерла його обличчя рушником.

- Це не означає, що зустріч скасована взагалі, - попереджаю його. - Вона просто перенесена на інший день. На завтра, чи післязавтра.

- Але ми не хочемо з ним знайомитись, - зітхає Максим.

Все очікувано, інакшого я й не сподівалась.

- Чому? Ви навіть його не знаєте. Ігор дуже хороша людина.

- Нам не потрібен Ігор, у нас є ти, - каже Денис. - Нам ніхто крім тебе більше не потрібен.

- Я розумію, мама для вас найголовніша, - торкаюсь їхніх обличь. - Але інколи треба впускати в життя інших людей. Я обіцяю, Ігор вам сподобається. Просто дайте йому шанс.

З дуже великою неохотою, але кивають. І насуплені виходять з ванної кімнати.

Незабаром приїжджає Вадим з гарячою піцою і ми сідаємо перекусити. Дівчата, як завжди, відразу забирають свою порцію до кімнати. Хлопці трішки намагаються сидіти за столом, але на довго їх не вистачає. Тому я їх відпускаю гратись.

Коли дітей нема поруч, ми з сестрою розповідаємо Вадиму про мою проблему.

- Стрілецький важка людина, - робить висновок Вадим. - Він дуже впертий і довести йому іншу думку майже неможливо.

- Ось бачиш, я ж тобі казала, що його не можливо перемогти, - зиркаю на Настю.

- Але дивно, що він тобі погрожував, - хмуриться чоловік. - Зазвичай він за справедливість. Може він помститись хоче? Ви як розійшлись? Мирно, чи зі скандалом?

- Як? Як? Звичайно, як всі, - знизую плечима і трохи ніяковію. - Ми рідше почали бачитись, мені не вистачало уваги і зрештою я його кинула. Сказала по телефону, щоб він забув мене. А він так і зробив. Навіть не намагався зустрітись.

- Це тоді на нашому весіллі трапилось, так? - здогадується Настя і кидає стурбований погляд на чоловіка. Вона завжди занадто сильно хвилюється за моє особисте життя.

- Так. Він мав бути зі мною того дня, але, як завжди, в нього появились важливіші справи, - згадувати не дуже хочеться минуле. Тоді мені не легко було поривати з ним. Але мені замало було його уваги.

- Можливо Стрілецький затамував на тебе образу, - гадає Вадим. - Може він не хотів поривати з тобою, але ти вирішила за нього. А чоловіки не люблять, коли їх кидають.

- Якби він хотів помиритись, то приїхав би і перепросив, - випалюю роздратовано. Не хочу я борсатись у почуттях Стрілецького. Його ж не дуже цікавлять мої, чи наших дітей. - А коли я сказала про вагітність, він цинічно запропонував перервати її. Сказав, що вона нам аж ніяк не потрібна.

Емоції накривають і я як дурна хочу плакати. Настя бачить мій стан і тягнеться з обіймами. Я відмахуюсь, вдаючи, що все добре. Просто згадалось минуле. А той період був дуже важким.

- Я не виправдовую його, - поспішає виправитись Вадим. - Просто хочу зрозуміти, що від нього чекати. Чи справді він зможе забрати дітей у матері проти її волі. Чи може хоче тебе понервувати.

- Нащо він взагалі з'явився у моєму житті? - тепер злюсь. - Він мені не потрібен. Скажи, - вдивляюсь у очі свояка. - Як його позбутись.

- Це важко, - тре підборіддя. - Ярослав досить впливова людина, він все ж таки мер. Я з ним знайомий, але не близько. Якщо хочеш, я можу спробувати з ним поговорити, але не обіцяю, що з цього щось вийде.

- Пробуй, я на все згідна, - киваю.

- А як щодо охорони? - нагадує Настя і дивиться на Вадима. - Я пропонувала їй, щоб ти приставив до хлопців охоронців.

- Ні, Настю, думаю, це за рано робити, - вдячно їй посміхаюсь. - Все ж таки, в мене є ще тиждень. Якщо нічого не зміниться, тоді будемо щось думати.

Розмова з сестрою і її чоловіком трохи мені допомогла і я ледь-ледь заспокоїлась.