Розділ 4_2

- Цей папірчик нічого не значить, - протестую. - Там навіть імені дітей нема. Звідки я знаю, чиї то були зразки?

- Я добре знаю, і зроблю тест ще сотні разів, якщо знадобиться, і доведу батьківство у суді, - хилиться ближче, стискає руки в кулаки. - Тут немає імен, бо я навіть не знаю, як їх звати. Я не знаю, як називаються рідні діти, яким вже шість років. Всі ці роки ти мовчала, приховала.

Ох, який бідненький і нещасний. Робить мене зараз винною у всіх гріхах. Наче це не він сім років тому вимагав позбутись проблеми. Я й позбулась — його. Більше ніколи з ним не зустрічалась і намагалась не перетинатись. До тепер це в мене добре виходило.

- Чому це ти раптом цим так хвилюєшся? - підвищую голос, переходжу у напад. З ним інакше не можна. Якщо мовчатиму, розтопче. - Ти їх не хотів. А я збиралась їх позбутись, але не змогла. Я взяла всі ризики на себе. І відповідальність лише моя. Не вимагала в тебе нічого. Ми добре живемо без тебе.

- О ні, Аліно, так не вийде. Я мер міста, я дуже відома людина. І не можуть мої незаконні діти ходити по світу просто так.

Ох, як завжди, кар'єра на першому місці. Ця його хвороблива зайнятість роботою була першою причиною, чому ми розійшлись. Неможливо бути з чоловіком у котрого ти знаходишся на нижчій ступені пріоритетності.

- Що ти маєш на увазі? - затамовую подих. Мені не подобається його тон. Він наче вже щось вирішив і я впевнена, це не буде на мою користь. - Що ти задумав?

- Є декілька варіантів, - каже спокійно, вмить розслабляється. Бачить, що мені лячно і почувається володарем ситуації. - Перший — ми одружуємось і живемо великою щасливою сім'єю для усього міста. Люди нас бачать разом і вболівають за наше щастя.

- Ніколи в житті на це не погоджусь, - випалюю емоційно.

- Повір, я теж не горю бажанням, - хмикає. - Другий варіант — діти живуть зі мною, а ти у будь-який час можеш їх навідувати і спілкуватись з ними. Я щасливий батько, котрий знайшов рідних дітей, яких від мене приховали.

- Ти серйозно? - ошелешена його наглістю. - Та яке ти маєш право?

Не думала, що його наміри будуть настільки дурними.

- Біологічне, ось підтвердження, - дратується і трясе папірцем. - Є ще третій, але він тобі точно не сподобається. Бо в такому випадку я заберу дітей силою і відсуджу їх у тебе. І коли це станеться, ти не зможеш їх бачити.

Лють закипає у венах і я ледь стримуюсь, щоб зараз не кинутись на нього і не роздерти самозакохане обличчя. Тримаю руки при собі, бо знаю, що навіть це він може використати проти мене.

- А де варіант, що ти йдеш нахрін з нашого життя і ніколи більше не з'являєшся? - викрикую і підскакую з місця. - Невже ти думаєш, що тобі все дозволено? Думаєш на тебе закону немає? Я не збираюсь коритись твоїм хворобливим забаганкам і дітей моїх ти не побачиш, - підбігаю до виходу і різко відчиняю двері. - Геть з мого кабінету!

- Дарма ти не погоджуєшся на мою пропозицію, - ліниво підводиться, повільно підходить, нависає грізною скелею, вгризаючись жорстким поглядом. Перш ніж продовжити говорити, він вириває двері з моїх тремтячих рук і зачиняє їх. - Я не відступлю. Все одно буде по моєму і ти це знаєш. Як би ти не пручалась, але діти будуть у мене, не залежно з тобою, чи без тебе. Ти ховала їх шість років, знаючи, що я відома людина і такі сюрпризи лише нашкодять мені.

- Хвилюєшся за свою репутацію?

- Якщо інформація спливе раніше, ніж я почну діяти сам, це може зашкодити мені. А ти знаєш, я живу цією роботою. Тому будь розумною дівчинкою і прийми правильне рішення. Даю тобі часу тиждень. Подумай над моїми словами.

- Ти міг просто проігнорувати нашу зустріч у кафе і не копирсатись у минулому. Я б ніколи не зізналась, чиї це діти. Мені цього не потрібно.

Як я зараз шкодую, що повелась на вмовляння хлопців. Один неправильний крок коштував мені спокою.

- Я не міг ризикувати. Рано чи пізно це б сплило. Краще цю ситуацію буду контролювати я, ніж мій конкурент.

- Який же ти цинічний, Ярославе, - видихаю пригнічено. - Лише про кар'єру свою думаєш. А на дітей тобі плювати.

- Ти знаєш мене досить добре, - кривить губи. Він нахиляється дуже близько і я затамовую подих, щоб не вдихати його приємний запах. Одеколон в нього той самий, що й сім років тому. - Раджу робити правильні висновки.

Він йде спокійно попрощавшись, наче в нас була звичайна дружня розмова. А я повертаюсь у крісло, знесилено гепаюсь у нього, повністю вимотана нашою зустріччю.